Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

для приватних інвесторів (наприклад, розпорошене благо від муніципальних пожежних команд, доріг і різносторонньої освіти). Навіть найзапекліші американські прихильники «компактного» уряду не засуджують витрати на пожежні команди, міжрегіональні шосейні дороги та громадські школи як прояв соціалізму.

Таким чином, США втрачають свою колишню конкурентну перевагу, основану на освіченій робочій силі, а також на науці й техніці. Такому занепаду сприяють щонайменше три тенденції: зменшення обсягів фінансів, що виділяються на освіту; погіршення результатів, що їх дають кошти, витрачені на освіту; значна неоднорідність якості тієї освіти, яку отримують американці.

Якщо говорити про державне фінансування освіти (особливо вищої), то воно зменшувалося щонайпізніше з початку нового тисячоліття. Незважаючи на збільшення кількості нашого населення, державне фінансування вищої освіти зростало зі швидкістю, яка становила лише 1/25 швидкості зростання державного фінансування в'язниць, причому такою мірою, що з десяток американських штатів тепер виділяють на свою пенітенціарну систему більше грошей, ніж на систему вищої освіти.

Друга тенденція стосується погіршення академічної успішності американських студентів, якщо судити за світовими стандартами. В математиці, природничих науках та тестах на здатність наукового мислення американські студенти займають тепер останні місця серед представників розвинених демократичних країн. Це для нас небезпечно, бо американська економіка неабияк залежить від науки й техніки, а також тому, що математика, точні науки та тривалість навчання є найкращими прогностичними показниками зростання національної економіки. Втім, хоча видатки в США на одного учня та студента й падають, за світовими стандартами вони й досі залишаються високими. Це означає, що наші прибутки від інвестицій в освіту невеликі. Чому ж так?

Спробуємо знайти відповідь на це запитання. У Південній Кореї, Фінляндії, Німеччині та інших демократичних країнах професія викладача приваблює найкращих студентів, бо викладачам там платять багато і вони мають високий соціальний статус, завдяки чому плинність кадрів серед педагогів низька. Південнокорейські претенденти на здобуття фаху вчителів початкових шкіл мають потрапити до перших 5 % тих, хто здав державні вступні екзамени до вишів, а конкурс на посаду вчителя середньої школи в Південній Кореї становить 12 кандидатур на місце. Американські ж учителі, навпаки, мають найнижчу відносну зарплатню (порівняно з середньою загальнонаціональною зарплатнею на всіх робочих місцях у демократичних країнах). В американському штаті Монтана, де ми з дружиною щороку проводили літні відпустки, зарплатня вчителів майже досягає межі бідності, тож вони змушені підробляти після школи на інших роботах (наприклад, пакувальниками коробок у супермаркетах), аби звести кінці з кінцями. Абсолютно всі шкільні вчителі в Південній Кореї, Сінгапурі та Фінляндії є вихідцями із верхньої (за заможністю) третини своїх шкільних класів, тоді як майже половина американських вчителів походять із нижньої третини. За всі 53 роки своєї викладацької діяльності в Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса, який приваблює хороших студентів, я зустрів серед них лише одного, що висловив бажання стати шкільним учителем.

Останньою тенденцією, яка зумовлює погіршення освіченості нашої робочої сили, є великі розбіжності в якості американської освіти — як між штатами, так і всередині штатів. На відміну від більшості розвинених демократичних країн, де загальнонаціональний уряд фінансує освіту та встановлює стандарти, в Сполучених Штатах відповідальність за це лягає на окремі штати й місцеву владу. Державні видатки на одного студента вишу американських штатів різняться до 11 разів залежно від заможності штату, податкових доходів та місцевої панівної політичної філософії. В межах одного штату видатки різняться залежно від округу: в бідніших округах та бідніших штатах школи фінансуються гірше. Цей факт має у США тенденцію до самозакріплення географічних розбіжностей у заможності та бідності, й тому освіта є надзвичайно важливою для економічних показників. Окрім того, спостерігається різниця між якістю освіти у приватних та державних школах у межах одного району, бо приватні школи, які беруть платню за навчання, залучають дітей заможних батьків, краще платять вчителям, мають менші класи і забезпечують значно кращу освіту. А, наприклад, у Фінляндії таке неможливо, бо тамтешній уряд сам платить однакову зарплатню вчителям як приватних, так і державних шкіл, щоб фінські батьки, на відміну від батьків американських, не прагнули купити своїм дітям кращу освіту, віддавши їх до приватної школи.

Що ж означають зменшення американських державних інвестицій у муніципальні школи та великі розбіжності в освітніх можливостях американських дітей? Вони означають, що США обмежують свої інвестиції в майбутнє більшості американців. Хоча ми й маємо найбільше населення серед заможних демократичних країн, більшість цього населення не отримує навичок, які є рушієм нашого загальнонаціонального економічного зростання. Але ж нам доводиться конкурувати з такими країнами, як Південна Корея, Німеччина, Японія та Фінляндія, що інвестують в освіту всіх своїх дітей. Якщо вас заспокоює той факт, що ці країни мають менше населення, ніж Сполучені Штати, тобто те, що 20 % американських школярів і досі трохи переважають чисельно 100 % школярів південнокорейських, то не слід забувати, що Китай із населенням, яке у п'ять разів перевищує населення США, нещодавно розпочав термінову програму із покращення освітніх можливостей для дітей. Це не обіцяє нічого доброго для майбутнього тієї конкурентної переваги, плодами якої наразі користуються Сполучені Штати.

Усі ці факти наштовхують на невеселі розмірковування. Сполучені Штати є найбагатшою в світі країною. Куди ж діваються наші гроші, якщо уряд не вкладає їх у наше ж майбутнє?

Частково відповідь полягає в тому, що більшість наших грошей осідають у кишенях платників податків; наш податковий тягар незначний порівняно з більшістю інших заможних демократичних країн. Решта відповіді буде такою: значну частину наших податкових надходжень держава витрачає на в'язниці, збройні сили та охорону здоров'я. За всіма цими трьома категоріями видатки США значно перевищують відповідні кошти інших розвинених демократичних країн. Ніхто не може стверджувати, що наші тюрми з акцентом на покаранні та запобіганні злочинам, а не на перевихованні та перенавчанні, якраз і становлять інвестицію в наше майбутнє. Поза сумнівом, наші військові витрати дійсно є інвестицією в наше майбутнє, але чому ми витрачаємо значно більше на військових, аніж Європейський Союз, кількість населення якого майже вдвічі перевищує американське, і чому його військовий захист та вартість цієї статті (і, відповідно, інвестиції в майбутнє) непропорційно лягають на наші плечі? Що ж до витрат США на охорону здоров'я, то видається начебто цілком природним, що вони є інвестиціями в наше майбутнє, — допоки ми не придивимося більш пильно, як вони використовуються і які результати дають. За результатами в сфері охорони здоров'я, а саме за такими показниками, як тривалість життя, дитяча смертність та материнська смертність, Сполучені Штати плентаються у хвості решти розвинених демократичних країн. Причина полягає в тому, що в медичній сфері