Віктор Гюго - Трудівники моря

знову вилізав на сушу. Він заходив у море і вибирався звідси так само просто, як переходять з кімнати в кімнату в себе вдома.

Його одяг не просихав. Він увесь був просякнутий дощовою водою, котра не висихала, і водою морською, котра не встигала спливати. Жільят жив весь час мокрим.

До такого життя можна звикнути. Ватаги ірландців-злидарів, — старі, матері, діти, молоді, майже голі дівчата, які проводять усю зиму на вулиці під ливним дощем, під снігом, притулившись одне до одного попід стінами лондонських будинків, — живуть і вмирають мокрими.

Промокнути до кісток і водночас мучитись від спраги, — Жільят зазнав цих нечуваних катувань. Іноді він ссав мокрий рукав своєї куртки.

Вогонь, який він розводив, не зігрівав його. Вогонь на відкритому повітрі — слабка допомога: з одного, боку — пече, а з другого — тече.

Обливаючись потом, Жільят цокотів зубами від холоду.

Все чинило опір Жільятові у якійсь затятій безмовності. Він почував себе оточеним ворогами.

Від неживих предметів віє понурим Non possumus[136].

Їх застійність рівнозначна лиховісному застереженню.

Незмірна зловорожість оточувала Жільята. Його пекли опіки і проймали дрижаки від холоду. Вогонь його кусав, вода перестуджувала, спрага доводила до нестями, вітер рвав на ньому одяг, голод точив шлунок. Жільят витримував натиск цілого сонмища сил, що об'єдналися супроти нього. Нескінченні перепони, начебто байдужі, як усе це підкоряється фатумові, але сповнені незрозумілої злостивої одностайності, насувалися на Жільята з усіх боків. Було очевидно, що злі сили невблаганно переслідують його і що нема ніякої можливості їх позбутися. То були ніби живі істоти. Жільят відчував їх понуре завзяття і ненависть, з якими вони намагалися розтерти його на порох. Він міг утекти, це залежало від нього; оскільки ж він залишався, йому довелось боротися далі з силами, сповненими незбагненної зловорожості. Не змігши прогнати його геть, вони вирішили затоптати його на місці.

Хто ж це? Невідоме. Воно його душило, виривало йому грунт з-під ніг, не давало дихнути. Його катувало невидиме. Кожного дня таємничий гвинт, який стискував ці лещата, повертався на один оберт.

Становище Жільята у цій тривожній обстановці нагадувало становище людини, котра вступила в поєдинок з віроломним противником.

Об'єднання темних сил обступило його звідусіль. Він відчував, що ці сили вирішили покінчити з ним. Так глетчер скидає перекатний валун.

Зовні ніби й не торкаючись до нього, змовники порвали на ганчір'я його одяг, понівечили його самого, довели до крайньої межі, позбавили сил і вивели з ладу ще до початку битви. І все ж він працював не менше і без перепочинку; однак що далі посувалася робота, то дужче танули сили робітника. Можна було подумати, що дика природа, лякаючись людської душі, намірилися знищити людину. Жільят не схилив голови, він вичікував. Безодня почала з того, що підірвала його здоров'я. За що вона візьметься далі?

Подвійний Дувр, цей гранітний дракон, який влаштовував засідку у відкритому морі, підпустив до себе Жільята. Він дозволив йому тут оселитись і працювати. Прийом скидався на гостинність роззявленої пащеки.

Пустеля, просторінь вод, де для людини стільки заборон, суворе безгоміння природи, німа безжальність її проявів, які неухильно йдуть своєю дорогою; приплив і відплив — великий загальний закон, невблаганний та безстрашний, риф — чорна плеяда, де всякий гострий виступ, бувши центром течій, що розбігаються на всі боки, схожий на зірку у вихрястих променях; невідома відсіч, яку дає байдужа мертва природа відвазі живої істоти; холод, хмари, море, що веде облогу, — все це наступало на Жільята, повільно оточуючи його, ніби замикаючи коло, і відділяло від усього живого, як стіна тюрми, в якій сидить в'язень. Все проти нього, і ніщо за нього; він був одинокий, покинутий, знесилений, виснажений, забутий. Його комірчина з харчами спорожніла, інструменти поламалися або пощербилися. Спрага й голод — удень, холод — уночі, рани й лахміття, ганчірки на загноєних струпах, дірки на одежі й на тілі, шрами на руках, скривавлені ноги, висохле тіло, землисто-бліде обличчя, але полум'я в очах.

Величне полум'я — воля, яка виявляє себе. Очі людини створені так, що в них видно її достоїнства. Глянувши нам у зіницю, можна побачити, скільки є в нас людського. Ми заявляємо про себе сяйвом, яке палає в нашому погляді. Нікчемна душа тільки кліпає очицями, велика — кидає блискавки. Ніщо не блисне між повіками — значить, нема у мозку думки, а в серці любові. Той, хто любить — жадає, а хто жадає — світить і пломеніє. Рішучість запалює погляд вогнем, і прекрасний той вогонь, яким палає багаття, що спалює боязкі думки.

Завзяті люди — піднесені. Той, хто наділений самою лише хоробрістю, — тільки поривний; той, хто наділений самою лиш доблестю, — тільки палкий; той, хто наділений самою лиш мужністю, — тільки славний; і тільки той великий, хто наполегливо шукає істини. Майже вся таємниця великої душі полягає в слові: Perseverando[137]. Наполегливість для мужності — все одно, що колесо для важеля; це нескінченне поновлення точки опору. Хай мета буде на землі, хай вона буде на небі, простувати до мети — ось у чому суть; в першому випадку людина уподібнюється до Колумба, в другому — до Христа. Хрест — це безумство; звідси ореол навколо нього. Не сперечатися зі своїм сумлінням, не обеззброювати своєї волі — значить, зазнати страждань і прийти до тріумфу. В духовній сфері падіння не виключає злету. Той, хто впав, може вознестися. Людина пересічна може відступитися під будь-яким благопристойним приводом, сильна духом — ніколи. В загибелі вона сумнівається, а в перемозі — переконана. Доводити святому Стефанові, що він не повинен був дозволити побити себе камінням, — марна справа, презирство до тверезої передбачливості, і призводить до торжества переможених, ім'я якому — мучеництво.