Віктор Гюго - Трудівники моря

або десять викутих ним величезних цвяхів у підніжжя Дуврів при вході в тіснину рифу, то цьому спостерігачеві, звичайно, нелегко було б зрозуміти, до чого тут цвяхи, і він, певно, подумав би, що навряд чи тут взагалі потрібне все оце капарство.

Якщо б він потім побачив, як Жільят вимірює шматок борту носової частини, що залишився, пригадаймо собі це, на розбитому пароплаві, як, прив'язавши міцний перлінь до верхнього краю уламка і обрубавши сокирою розхитане дерев'яне кріплення, котре утримувало цей шматок, тягне його з тіснини, користуючись відпливом, який підштовхує уламок знизу, поки Жільят тягне за верхній край, як нарешті, хоч і з великими труднощами, він прив'язує линвою це одоробло з дощок і колод, ширше, ніж вхід у протоку, до цвяхів, вбитих у підніжжя Малого Дувру, — то наш спостерігач, напевно, зовсім уже нічого не зрозумів би, подумавши, що раз Жільятові для більшої свободи дій треба було розчистити прохід між Дуврами від цієї завади, то йому досить було б скинути її в море, і хвиля понесла б її за світи.

Але у Жільята, очевидячки, були свої міркування.

Щоб застромити цвяхи в підніжжя Дуврів, Жільят, користуючись усіма щілинами в граніті, а при потребі і розколупуючи їх, спочатку забивав туди дерев'яні клинці, в які потім заганяв залізні цвяхи. Він зробив те ж саме на двох скелях у другому кінці тіснини рифу, тобто на східному його боці. Він позабивав дерев'яні затички у всі щілини, так, ніби готував їх до того, щоб в ці щілини позаганяти залізні шипи, але все це було, очевидно, зроблено про всяк випадок, бо цвяхів він туди не забивав. Зрозуміло, що з огляду на недостачу матеріалу він витрачав їх розважливо, тільки в міру необхідності і в хвилини виняткової потреби. Це ще одне ускладнення і до того його великих труднощів. Ледве закінчивши одну роботу, він починав другу. Жільят, не вагаючись, переходив від одного діла до іншого і сміливо готувався до гігантського стрибка.

IV. Sub re[135]

Людина, яка все це здійснювала, ставала страшною.

У многоликому труді витрачались усі Жільятові сили; відновити їх було важко.

Злигодні й утома призвели до того, що він дуже схуд. Він заріс волоссям і бородою.

У нього залишилася тільки одна ціла сорочка. Ходив він босоніж; один черевик знесло вітром, другий змило водою. Осколками первісного, дуже небезпечного ковадла, за яким він працював, йому поранило руки і плечі: вони всі були у виразках — знаках праці. Ці виразки — скорше садна, ніж порізи, — були неглибокі, але їх постійно розтроюджував різкий вітер і солона вода.

Його мордували холод, голод і спрага.

Дзбан з прісною водою спорожнів.

Житнє борошно він пустив на клейстер, а решту з'їв. Залишилося тільки трохи сухарів.

Він розгризав їх зубами: не було води, щоб розмочити.

День за днем його сили виснажувались.

Страхітлива скеля висмоктувала з нього життя.

Втамувати спрагу було проблемою; попоїсти було проблемою; виспатись було проблемою.

Він їв, коли йому вдавалося спіймати морську стоногу або краба, пив, коли помічав, як морський птах опускається на вершину скелі. Він вилазив туди і знаходив западину з невеликою кількістю прісної води. Він пив із неї після птаха, а іноді разом із птахом, бо чайки і баклани призвичаїлися до нього і не тікали при його появі. Хоч який голодний був Жільят, він не завдавав їм жодної шкоди. Пригадаймо, що до птахів він ставився з якимось забобонним почуттям. Птахи після того, як його волосся розкуйовдилося і він став страшним зі своєю довгою бородою, теж перестали його боятись; зміна зовнішності заспокоїла їх, вони перестали вважати його за людину, а почали приймати за звіра.

Птахи і Жільят відтепер стали добрими друзями. Бідолахи допомагали одне одному.

Поки в Жільята залишалося житнє борошно, він кришив їм шматки перепічок, які сам виготовляв, а тепер птахи в свою чергу показували йому місця з прісною водою.

Жільят їв сирих молюсків — вони трохи заспокоювали спрагу. Крабів він пік. Не маючи каструлі, він смажив їх між двома розжареними до червоного каменями, так, як це роблять дикуни на островах Ферое.

А тим часом став даватися взнаки період рівнодення. Почався дощ, і то зловорожий.

Не ливний, не рясний, а якийсь голкастий, ніби насичений тонкими, гострими крижаними колючками, які кололи Жільята крізь одежу, проникали, здавалося, аж до кісток. Такий дощ майже не дає води для пиття, але промочує до рубця.

Скупий на допомогу, щедрий на невигоди — такий був цей недостойний неба дощ.

Жільят перебував під ним понад тиждень. Цей дощ був злісною витівкою небесної канцелярії.

Залізши вночі у свою гранітну нору, Жільят засинав тільки тому, що був до краю виснажений працею. Злітались великі морські комарі і кусали його. Він прокидався весь у пухирях.

У нього була гарячка, і це додавало йому енергії, але гарячка — це допомога, яка вбиває. Скоряючись інстинктові, він жував лишайник і смоктав листя ложечника, хирлявого зіллячка, яке пробивалося зі щілин безплідних скель. Та, зрештою, він майже не звертав уваги на свої недуги. Він не мав часу відволікатись від справи й думати про себе. Машина Дюранди була при здоров'ї, і він цим задовольнявся.

Щохвилини, бо цього вимагала робота, він кидався вплав у воду і