Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Та наразі він чітко усвідом­лював лише одне: треба забиратися геть із цього божевіль­ного міста! І ніколи, ніколи більше сюди не повертатися!

Він почав пробиратися крізь лабіринт дурнуватих буді­вель, та вже незабаром виявилося, що шлях до міста незрі­внянно простіший, ніж дорога звідти. Раз у раз Бастіян ло­вив себе на тому, що збився зі шляху, що знову йде в бік середмістя. Йому знадобилося майже півдня, перш ніж він спромігся знову дійти до краю міста, до земляного валу. А коли він нарешті вибіг на пустище, то помчав без перепо­чинку, аж поки ніч - така сама темна, як і попередня, - не змусила його зупинитися. Геть знеможений і втомлений, він знесилено повалився на землю, під кущ ялівцю, і тут же поринув у глибокий сон. І в цьому сні у ньому згас спогад про те, що він колись умів вигадувати різні історії.

Цілісіньку ніч його переслідувало одне-єдине снови­діння, яке ніяк не хотіло ані закінчитися, ані відступити: Атрею з кривавою раною на грудях стояв і дивився на нього - непорушний і мовчазний.

Прокинувшись від удару грому, Бастіян аж підскочив. Його огортала непроглядна пітьма, та все ж йому здалося, що громаддя хмар, яке накопичувалося протягом дня, збу­рилося. Безперервно спалахували блискавки, а громи гур­котіли і грюкотіли так, що аж двигтіла земля; над пусти­щем розгулялася і завила буря, пригинаючи додолу кущі ялівцю. Щільна сіра завіса зливи заступила від сторонньо­го ока цілу околицю. Бастіян стояв, загорнувшись у свій чорний плащ, його лицем стікала вода. Одна з блискавиць ударила в дерево просто перед ним, розколовши вузлуватий стовбур, гілля тут-таки спалахнуло, вітер розвіяв хоровод іскор над нічною рівниною, і там його відразу ж погасила злива. Від цього страхітливого удару Бастіян упав на колі­на - і раптом заходився обома руками розгрібати землю. Коли яма стала достатньо глибокою, Бастіян відв’язав меч Сіканду і поклав його на дно ями.

- Сікандо! - тихо промовив він під завивання бурі. - Я назавжди прощаюся з тобою. Хай більше ніхто і ніколи не підніме тебе проти свого друга. І нехай тебе тут ніхто не знайде, доки не забудеться все, що ми з тобою наробили, доки не кане у забуття лихо, яке сталося через нас із тобою.

Тоді Бастіян засипав яму, ще й заклав місце захоронен­ия меча мохом і гілками, щоби ніхто його не знайшов.

Сіканда лежить там до сьогодні. І тільки у далекому майбутньому прийде хтось, кому буде дозволено взяти його в руки, не наражаючись на небезпеку; утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

А Бастіян пішов далі - крізь бурю і темряву.

Над ранок негода вщухла, вітер угамувався, тільки з дерев іще час від часу скрапували краплини води.

Тієї ночі для Бастіяна почалася довга, самотня мандрі­вка. Назад до своїх колишніх супутників, назад до Ксаїди він повертатися не хотів. Тепер Бастіян прагнув віднайти дорогу назад - шлях у світ людей, але не знав, ані що це за шлях, ані де його шукати. Може, десь існує якась брама, якийсь брід, якийсь перехід - щось, що приведе його туди? Він знав тільки одне: цього треба захотіти. Але якраз над своїми бажаннями він влади не мав. Він почувався, ніби пірнальник, що шукає на морському дні затонулий кора­бель, однак вода раз по раз виштовхує його на поверхню, перш ніж йому вдається хоч щось знайти.

Знав він і те, що в нього залишилося всього кілька ба­жань, тому дуже вважав, щоби випадково не скористатися зайвий раз із Сяйва. Тими кількома спогадами, які в нього ще залишилися, він був ладен пожертвувати тільки тоді, коли вже напевне знатиме, що вони наблизять його до його власного світу, і тільки тоді, коли це буде конче необхідно.

Та бажання неможливо викликати чи притлумити, так би мовити, за власним бажанням. Вони зринають всередині нас із найпотаємніших глибин, як і всі наші наміри - бай­дуже, добрі чи злі. І виникають вони непомітно.

Бастіян іще ні про що не здогадувався, а в ньому вже зародилося нове бажання, яке поступово набирало цілком виразних обрисів. Він блукав уже багато днів та ночей і по­чувався страшенно самотнім, а тому раптом запрагнув ста­ти частиною якоїсь спільноти, щоби його прийняло до свого грона якесь товариство - не як владаря чи переможця і не когось особливого, а як рівного серед рівних, як одного з- поміж багатьох інших, може, навіть найменшого, може, незначного, проте такого, хто невіддільно до цієї спільноти належить і нерозривно з нею пов’язаний, хто бере участь в її житті.

І ось одного дня він нарешті добрів до морського узбе­режжя. Принаймні так йому спочатку здалося. Берег, на якому він опинився, був стрімкий і скелястий; перед Басті- яновими очима простягалося море білих, на перший погляд - застиглих хвиль. І тільки згодом ній помітив, що ці хвилі не такі вже аж непорушні, що вони, хоч і дуже повільно, та все ж переміщаються, що є тут і течії, і вири, які оберта­ються майже непомітно, як коротша стрілка годинника.

Море Імли!

Бастіян рушив уздовж крутого скелястого берега. Пові­тря було тепле і трохи вологе. Було ще доволі рано і цілком безвітряно, сонце осявало білосніжну поверхню туману, який простелявся аж до обрію.

Бастіян ішов уже кілька годин.

Десь ближче до полудня він натрапив на маленьке міс­течко, що - на високих палях - стояло просто в Морі Імли, недалеко від суходолу. Із виступом скелястого берега купку будинків з’єднував довгий підвісний міст. Він легенько по­гойдувався, коли Бастіян переходив по ньому до міста.

Будинки тут були доволі малі; двері, вікна, сходи - все здавалося зробленим для дітей. І дійсно, люди, які ходили цим містом, через свій зріст виглядали як діти, хоча й були дорослими чоловіками з вусами і бородами та жінками з високо підібраним волоссям. Дивувало те, що їх ледве вда­валося розрізняти, такі вони були подібні. Обличчя в них були темно-брунатні, як мокра земля, з виразом лагідним і спокійним. Угледівши Бастіяна, вони кивали йому, але ніхто до нього не заговорював. Та й узагалі, як на те пішло, вони виглядали дуже мовчазними, тільки зрідка на кот­рійсь із вулиць чи у завулку чулося якесь слово або ж ви­гук, незважаючи на їхню жваву діяльність і кипуче життя. До того ж, тут ніхто не йшов поодинці, всі ходили більши­ми чи меншими гуртками, тримаючись за чи попід руку.

Трохи уважніше придивившись до будинків, Бастіян виявив,