Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

що всі вони сплетені на кшталт кошиків, одні - з грубішої лози, інші - з тоншої, тут навіть мощення вулиць нагадувало циновки. Тепер він помітив, що й одяг у всіх цих людей - усі їхні штани, спідниці, плащі та капелюхи - зроблені з такого ж матеріалу і таким самим способом; що­правда, вбрання було надзвичайно тонко і штуцерно* (* художньо) виро­блене.

Ідучи, Бастіян то тут, то там принагідно зазирав у різні майстерні ремісників - і бачив, що всі вони зайняті вигото­вленням отаких-от плетених виробів: взуття, глечиків, ламп, горнят, парасольок; у цьому місті геть усе було з вла­сне такого кошикового плетива. При цьому ніхто і ніде не працював сам - зокрема тому, що ці речі можна було зроби­ти лише за умови спільної праці кількох осіб. І було над­звичайно приємно спостерігати за тим, як вправно і злаго­джено ці люди працюють, як один доповнює у роботі іншо­го. Працюючи, вони наспівували одну і ту ж простеньку мелодію без слів.

Містечко було не дуже велике, тож Бастіян незабаром дістався до його протилежного краю. І видовище, яке звід­ти відкрилося його очам, свідчило, що йдеться про місто мореплавців, бо тут стояли сотні кораблів усіляких форм і розмірів. Щоправда, це було якесь доволі незвичне місто мореплавців: усі судна були попричеплювані до велетенсь­ких вудил, вони висіли одне коло одного, легенько похиту ючись, над глибочінню, де клубочилися білі маси імли. До речі, самі ці кораблі, здається, також були зроблені з пле­тива, до того ж, вони не мали ні щогл, ні весел, ні керма.

Бастіян перехилився через поруччя й глянув униз, на Море Імли. Те, які страшенно високі палі, на яких стоїть місто, можна було визначити за тінями, які вони відкидали на білу імлу внизу.

- Вночі, - почув він зненацька чийсь голос поряд, - туман підіймається аж до рівня міста. Тоді ми можемо ви­ходити в море. А вдень сонце пожирає імлу, і рівень моря падає. Тебе ж це зацікавило, чужинцю, чи не так?

Поряд із Бастіяном стояли, опершись на поруччя, троє чоловіків. Вони дивилися на нього приязно і щиро. Розго­ворившись, він довідався, що це місто називається Іскаль, або ж Плетене Місто. А саме слово «іскаль» означало щось близьке до «спільнота». За фахом ці троє були імлоплавця- ми.

Бастіянові не хотілося називати свого імені, він волів, щоб його не впізнали, тож сказав, що називається Хтось. А троє моряків пояснили йому, що в них взагалі нема імен для кожного зокрема і що вони обходяться без імен. Усі ж разом вони називаються іскалянами, і цього їм цілком до­сить.

Позаяк то була обідня пора, вони запросили Бастіяна піти з ними, і він вдячно погодився.

В якійсь поблизькій хатині вони посідали до столу, і під час обіду Бастіян довідався все про місто Іскаль та його ме­шканців.

Море Імли, яке вони називали Скайдан, було насправді велетенським океаном білого туману, який розділяв Фанта­зію на дві частини.

Який Скайдан завглибшки - цього не звідав іще ніхто, як, зрештою, і того, звідки взялися ці нечувані маси тума­ну. Щоправда, навіть і занурившись у цю імлу, можна було дихати, а біля берега, там, де імла ще порівняно неглибока, трохи пройтися морем, щоправда, міцно обв’язавшись лин­вою, яку хтось мав би витягнути назад (як виявилося, ця імла мала підступну властивість надзвичайно швидко поз­бавляти людину будь-якої здатності орієнтуватися.

Багато сміливців (чи, радше, нерозважливців) загину­ли, намагаючись перебрести Скайдан - поодинці та пішки. І лише декотрих вдалося врятувати.

Єдиним способом перебратися на протилежний берег Моря Імли був той, яким оволоділи іскаляни.

До речі, лоза, з якого були сплетені всі будинки в місті Іскаль, всі предмети вжитку, одяг, навіть кораблі, - ота ло­за була чимось на кшталт очерету, який ріс біля берега, під поверхнею Моря Імли, і зрізати його можна було, як ви­пливає зі щойно сказаного, тільки наражаючись на смерте­льну небезпеку. Ці очеретини, хоч і надзвичайно гнучкі, а на повітрі навіть трохи прив’ялі, в тумані стояли прямо, були набагато легшими від нього і не тонули. Тим-то не то­нули і кораблі, з цього очерету збудовані. Відтак одяг, який носили іскаляни, міг правити водночас і за рятувальні ка- мізельки - у разі, якби хтось звалився в Море Імли.

Втім, навіть і не це було найбільшою таємницею іска- лян, бо це не пояснювало причини дивовижної єдності та злагодженості, якими були позначені вся їхня діяльність і спосіб життя. Як незабаром з’ясував Бастіян, вони взагалі не знали слова «я», в кожному разі, ніколи його не вжива­ли, а завжди говорили «ми». Правда, чому це так, він дові­дався набагато пізніше.

Почувши від трьох моряків, що вони збираються вийти в море ще цієї ночі, він запитав, чи не могли б вони прийняти його корабельним юнгою. Вони пояснили, що кожна подорож Скайданом істотно відрізняється від подо­рожей іншими морями, бо ніколи не відомо, скільки дове­деться пробути в дорозі та куди врешті-решт твій корабель причалить. Бастіян запевнив, що це його цілком влашто­вує, тож імлоплавці погодилися взяти його зі собою.

Коли звечоріло, туман, як і варто було сподіватися, по­чав підійматися, досягнувши близько півночі рівня Плете­ного Міста. Тепер усі кораблі, які доти висіли в повітрі, по­гойдувалися на білій поверхні імли. Судно, на якому опи­нився Бастіян, - плаский приблизно тридцятиметровий човен - відв’язали від причалу, і тепер воно повільно ви­пливало в безмір темного імлистого моря.

Чи не з першого погляду Бастіян ламав собі голову над питанням, що, власне кажучи, змушує ці кораблі рухатися, бо ж вони не мали ні вітрил, ні весел, ні гребних гвинтів. Вітрила, як він довідався, нічого би не дали, бо над Скай- даном майже завжди панував штиль, а пересуватися тума­ном за допомогою весел чи гвинта годі було й поготів. Сила, яка рухала кораблями, була цілком іншої природи.

Посередині палуби було невелике підвищення у формі круглого майданчика. Бастіян помітив його відразу - і спе­ршу вирішив, що це капітанська рубка або щось подібне. На цьому підвищенні впродовж усієї подорожі постійно пере­бували принаймні двоє імлоплавців, хоча іноді - троє, чет­веро чи навіть більше. (До речі, вся залога судна налічувала чотирнадцять осіб - ясна річ, без Бастіяна). Ті, котрі зали­шалися нагорі, на круглому майданчику, попідводилися, поклавши руки один одному на плечі, й дивилися в напря­мку руху корабля. Якщо не приглядатися уважно, можна було подумати, що стоять вони цілком непорушно. І тільки поспостерігавши якийсь час, Бастіян зауважив, що імлоп- лавці дуже повільно і