Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

шию іще міцніше. - Одні втрачали свої спо­гади поступово, один за одним. А коли втрачали останній, то навіть Аурин уже не міг виконувати їхніх бажань. Після цього вони, так би мовити, опинилися тут самі собою. Інші, тобто ті, які все ж зробили себе правителями, втрачали всі свої спогади одним махом. Відтак Аурин не міг більше ви­конувати їхніх бажань: вони у них закінчувалися! Отож, як бачиш, хоч круть - хоч верть, а смерть. І ті, і ті - навіки тут, і вони ніколи не зможуть звідси вибратися.

- Це означає, що всі вони колись мали Аурин?

- Такий висновок напрошується сам собою! - відказав Аргакс. - Але вони давно про це забули. Та їм і так уже ні­чим не зарадиш, цим бідолашним божевільним...

- Його в них... - Бастіян завагався, - його в них відіб­рали?

- Ні, - сказав Аргакс. - У Фантазії, коли хтось робить­ся її правителем - королем, цісарем, або ким там іще, - Ау- рин зникає сам по собі, своєю власного волею. І треба ска­зати, що це бездоганно логічно, бо ж не можна застосовува­ти владу Дитинної Царівни для того, щоби цю-таки владу в неї ж і відібрати...

Тут Бастіян почувся так кепсько, що йому захотілося просто десь сісти, одначе мавпочка не дозволила.

- Ні-ні! Прогулянка містом іще не закінчилася, - заверещала вона. - Найцікавіше у тебе попереду! Далі! Да­лі!

Бастіян побачив якогось хлопчика, який молотком за­бивав цвяхи у шкарпетки, розкладені перед ним на землі. Якийсь товстун намагався наліпити поштові марки на ми­льні бульбашки, а ті, звісно, весь час лускали і лускали. Проте товстун не відступав. Він видував усе нові й нові бу­льбашки і намагався наліплювати на них усе нові та нові марки.

- Диви-но! - почулося хихотіння Аргакса, і Бастіян відчув, як той своїми мавпячими лапками повертає його голову кудись убік. - Дивись туди! Хіба ж це не смішно?

Там стояв великий гурт людей: чоловіки і жінки, старі й молоді, всі якось диванно вбрані; їх було багато, але ніхто нічого не говорив. Усі були повністю заглиблені у себе. На землі лежало безліч великих кубиків, на всіх шести гранях кожного з них були написані літери. Раз за разом ці люди перемішували кубики, а тоді довго дивилися на них.

- Що вони там роблять? - прошепотів Бастіян. -Що це за гра? Як вона називається?

- Це гра у «все що завгодно», - відповів Аргакс. Він замахав гравцям лапками, кивнув їм, а тоді закричав:

- Дуже добре, дітки! Продовжуйте, продовжуйте! І не можна здаватися!

А тоді знову повернувся до Бастіяна і загадково заше­потів йому на вухо:

- Вони вже не вміють розповідати. Вони втратили мо­ву. Тому я вигадав для них цю гру. Як бачиш, вона їх над­звичайно захоплює. До того ж, вона вкрай проста. Бо якщо гарненько замислитися, доведеться визнати, що всі історії на світі, по суті, складаються з тридцяти трьох літер. І ці літери завжди однакові, міняється лише їх послідовність. Із літер складаються слова, зі слів речення, з речень - розді­ли, а з розділів - історії. Ану, подивися, що там у них напи­сано?

І Бастіян прочитав:

ЛУЄТГУВДВШЦГВТЬАЖ

МВІЗКИЕЗВЇЦЬАИППЗІЄЙЧЯЦЕУ

ОАЗЩЇЦЄВБЬАЮВОСН

ТИМВАІОАРНЇЙЖВТ

ЄСАТРОНВШЄФИАЗЦЬВИПЩЗІВИ

ЮСАМИНАОКЛВЖІЄФЇЙЦТМЮІХ

ЖМВАІНФГЙЦУУЇАЬРВХІТАПА

КОЛАБІДАЦІЯСИЖДИАКОВГУ

- Так-так, оце ж бо і воно, - захихотів Аргакс, - саме так воно здебільшого і є. Одначе якщо грати в цю гру дуже довго, роками, то іноді випадково складаються якісь слова. Не бозна-які мудрі, та все ж слова. Слинокрут, скажімо, чи щіткощоки, або ж вутловузол. Та коли грати ще довше, на­багато довше, - сто, тисячу років - то, найімовірніше, рано чи пізно, цілком випадково, повинен скластися віршик. А якщо грати безконечно довго, ба навіть вічно, - то випадко­во складуться всі можливі вірші, всі можливі історії, а крім того, всі історії історій, і навіть ця історія, в якій ми з то­бою якраз перебуваємо. Логічно, чи не так?

- Це жахливо, - сказав Бастіян.

- Що ти, аж ніяк ні, - заперечив Аргакс. - Усе зале­жить від точки зору. Ось вони, можна сказати, сумлінно зайняті справою. До того ж, що ще робити з такими у Фан­тазії?

Бастіян довго мовчки дивився на гравців, а потім тихо спитав:

- Аргаксе, ти ж знаєш, хто я, чи не так?

- Аякже, аякже! Хто ж у Фантазії не знає твого імені?

- Скажи мені одну-єдину річ, Аргаксе. Скажи мені правду. Якби вчора я все-таки став Дитинним Царевичем, я б також опинився тут?

- Сьогодні чи завтра, - відказала мавпа. - А може, за тиждень. Так, врешті-решт ти опинився б тут.

- У такому разі, Атрею мене врятував?

- Якраз це ще анітрохи не відомо, - зізналася мавпоч­ка.

- А якби йому вдалося відібрати в мене Клейнод, що було б тоді?

Аргакс знову захихотів.

- Щиро кажучи, тоді ти все одно опинився б у цьому місці.

- Чому?

- Аурин потрібен, щоби ти зміг повернутися. Та, від­верто кажучи, я не впевнений, що ти зможеш.

Аргакс заплескав у долоні, скинув свій професорський капелюх і вишкірився.

- Скажи, Аргаксе, що мені робити?

- Ти повинен знайти бажання, яке приведе тебе назад у твій світ.

Бастіян надовго замовк, а тоді запитав:

- Аргаксе, а ти можеш сказати, скільки бажань у мене ще залишилося?

- Уже небагато. Гадаю, щонайбільше три-чотири. А цього може не вистачити. Ти починаєш із деяким запізнен­ням, а дорога назад вельми нелегка. Тобі доведеться перет­нути Море Імли. Уже тільки це обійдеться тобі в одне ба­жання. А що буде потім, невідомо. Ніхто у Фантазії не знає, де пролягає шлях додому для таких, як ти. Може, тобі й вдасться знайти Яму Мінроуд, останній порятунок для ва­шого брата. Хоча мушу застерегти: для тебе цей порятунок, назвімо це так, - занадто далеко. Щоправда, з Міста Коли­шніх Королів ти виберешся - принаймні ще цього разу.

- Дякую, Аргаксе! - ледь чутно сказав Бастіян.

Маленька сіра мавпочка вишкірила зуби:

- До побачення, Бастіяне Бальтазаре Букс!

І, сказавши це, Аргакс зник в одному з будинків міста- божевільні. Бастіянів тюрбан він прихопив зі собою.

Бастіян ще трохи постояв - геть непорушно. Те, про що він дізнався, настільки його спантеличило і збентежило, що прийняти якесь рішення стало дуже непросто. Одним махом усі його дотеперішні цілі та наміри виявилися поз­бавленими сенсу. Він мав таке відчуття, ніби все в ньому перевернулося з ніг на голову, він зробився як та піраміда, поставлена на свою вершину. Те, на що він покладав усі свої надії, виявилося цілковито згубним, а те, що він нена­видів, стало його порятунком.