Павло Штепа - Московство

заперечують. І життя однієї можливе лише за рахунок смерті другої»[566]. Багато пізніше соціаліст В. Ленін повторював, що існування СРСР поруч з капіталістичним світом — неможливе. Один або другий мусять наприкінці загинути.

«Що кидається в очі при порівнянні двох світів: латинсько-германського (з українцями) і світу московського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, свобідна гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки — на Заході. Однотонність, придавленість особистості, безбарвність історичних подій, незрізничкованість народньої стихії, непропорційно велика роля держави — це Росія … Боротьба цесарів з папами, повна драматичних моментів, — це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством — це Росія. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями — це Захід. Відтяпування голів своїм «холопам», як називав своїх бояр Іван IV, — це Росія. Трагічний конфлікт старої віри з реформою, ще більш імпозантна реакція першої — це Захід. Спір між офіційною Церквою та «розколом» — це Росія. Кальвінізм, цвінгліянство, лютеранство — там, «пригуни», «хлисти», «столпікі» — тут. Великі фігури французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї гідности — це Франція. Малодушна банда теж «аристократії» з ласки царської, що вештається по костянтинопольських і празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни — це Росія. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовика XVI, або великого противника Кромвеля — це Європа. Замордування останнього Романова не знати де і не знати ким — це Росія. Мірабо, Кавеньяк, Клемансо, три стовпи трьох епох французької буржуазії — це там. Замоскворецький купець Островського, Федя Родічєв і Хлєстаков — Керенський, три фігури також трьох епох буржуазії — це тут. … Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армії коаліції, що боролася проти французької революції — це Захід. Брусілов, Поліванов, Клємбовський, Гутор і маса інших царських генералів, що боролися за Третій Інтернаціонал — це Росія»[567].

У Європі взагалі, а в Україні зокрема, самі люди, з власного вільного почину, власними силами закладали і розбудовували промисел, торгівлю, рільництво, міста, церкви, школи, шляхи, тобто все своє особисте, громадське, культурне, господарське, політичне життя. І права, що їх мали європейські стани, громади, міста, церква, товариства, особи здобували вони власними силами, боротьбою. Так європейська шляхта виборола свої права боротьбою з королями; міста — боротьбою з феодалами вибороли своє самоуправління. Селяни боротьбою з землевласниками визволилися з кріпацтва. Ця САМОДІЯЛЬНІСТЬ зродила і зміцнила у європейців почуття власної гідності: особистої, станової, громадської. В Європі живе громадянин, а не підданий.

Все це творилося в Московщині не знизу, як у Європі, а робив уряд згори. Права давав цар зі своєї ласки і відбирав їх зі своєї примхи. Московська церква стала звичайним міністерством уряду. Дворянство діставав той, кого сподобав цар. Містами управляли призначені урядом і лише перед ним відповідальні «градоначальники», які були місцевими царьками. З кріпацтва звільнив сам цар, без боротьби селянства і т. п. Так було перед 1917 р., так є і по 1917 році. Звідки було взятися почуттю власної гідності? Бундючна пиха, з якою москвин знущається з підвладних, безборонних, слабших, відразу переходить в огидне лакузтво перед зверхником, сильнішим. Московський народ не створив поняття «громадянин», а коли його інтелігенція змавпувала з українців, то «гражданин» не поширився навіть серед неї.

Дамо слово москвинові, що прожив половину життя в Європі: «За найгірших часів європейської історії ми бачимо в Європі пошану до особи, визнання її прав і незалежності; бачимо розуміння культурної ваги геніїв, здібностей. Хоч європейські уряди і були дуже суворі, проте вони не засилали до своїх Сибірів Спіноз, не «секли розгами» Лессінгів, як це було в Московщині. Ця пошана до моральної сили, це визнання гідності людини, ця одна з найбільших чеснот культурної людини — ніколи не існувала і не існує в Московщині. В Московщині особа придушена, поглинена не лише державою, але й суспільством»[568].

Москвини не мають жінку за людину, їхня приказка — «Курица не птица, рыба не мясо, баба не человек.» Маючи жінку за худобу, природно, продавали, купували жінок. А куплене треба пильнувати, щоб хтось не вкрав. І багаті москвини тримали аж до XVII ст. своїх жінок замкнутими на ключ у «теремах». Бідні ж перекладали на жіночі плечі всю найгіршу працю. Москвини (і самі московки) вважали визиск жінок за природний. І тепер в СРСР вважають. Ніде в усьому культурному (навіть напівкультурному) світі жінки не працюють на таких тяжких роботах, як у країні, якою править уряд «робітників і селян», і жодного протесту не чути в Московщині. В Україні вибухали жіночі заворушення, але московська «демократія», розстрілявши та заславши до Сибіру десятки тисяч українок, довела, що «жінка — не людина».

Не маючи власного «я», москвин природно не має власних переконань, а всі вимоги моральні, правні, релігійні, політичні накидає йому суспільство — отара. А що вона не може існувати без пастуха з гирлигою і псами, то фактично правила поведінки накидає москвинові пастух, себто цар (білий чи червоний) руками «опричників», жандармів, чекістів. Звідси рабство, покора, брак особистої моралі, брак власного сумління, брак власної правосвідомості. Московське суспільство до і після 1917 року керується в родинному, громадському, державному, культурному і навіть церковному житті лише наказами начальства. Ці властивості московської духовності породили та зміцнили московську «общину» (перезвану на «колхоз») — природню, законну дитину московської духовності, що має глибоке, незнищиме коріння в душі, серці і мозку кожного москвина. Нею захоплювалися і монархісти-слов’янофіли, і ліберали-»западники», і соціалісти-комуністи. Особа цілковито зникає в общині, не має жодних прав загалу, особиста думка шкідлива, бо спричиняє різнодумство і тим руйнує «единомыслие». В общині немає і бути не може особистої ініціативи, стимулу поліпшувати свою землю, бо ж за чергового переділу його кусник землі передається комусь іншому. Отже, не може бути спонуки щось узагалі поліпшувати. Община, не визнаючи прав особи, не визнає і обов’язків особи. За податки відповідає не особа, а вся община. Отже, «ти» є лише частина загалу, а саме по собі «ти» є ніщо»[569].

Знавець московського народного життя пише: «Така частинка звикла століттями коритися чужій волі і тому не може поставитися критично до наказів, і всі накази виконує сліпо, без вагань. Власного переконання, власної моралі москвин не має. Він є цілковито порожній глечик, що його можна наповнити чим хочете. І це стосується не лише мужика, але й аристократа, інтелігента»[570].