Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

— Ми всі робимо те, що вміємо найкраще.

Я запитала його, чи то не він телефонує так часто й питає адресу Каракса; він вельми стривожився, відповів, що ні, і попередив мене, щоб я нікому не давала Хуліанової адреси. Ніколи.

У Мікелеві Молінері було щось таємниче. Він жив сам у темному холодному особняку, який уже розвалювався. То була спадщина після його батька-промисловця, який збагатів завдяки виробництву зброї та, як подейкували, розпалюванню ворожнечі. Мешкаючи далеко не в розкошах, Мікель провадив майже чернече життя; батькові гроші, заплямовані, як він уважав, кров’ю, син витрачав на реставрацію музеїв, соборів, шкіл, бібліотек, шпиталів та... видання творів друга дитинства, Хуліана Каракса.

— Я маю більше грошей, ніж потребую, а таких друзів, як Каракс, більше не маю, — це було його єдине пояснення.

Мікель був неодружений і майже не підтримував стосунків ані з братами, ані із сестрами, ані з іншими родичами, до яких ставився як до незнайомців. Він рідко коли виходив за межі присадибного парку, а в особняку займав лише перший поверх — там він облаштував собі офіс, у якому писав палкі статті для преси Мадрида та Барселони, перекладаючи технічні тексти з німецької та французької, редагуючи енциклопедії та шкільні підручники. Мікель Молінер страждав, як ті, хто відчуває свою провину, коли не працює, хоча тим, хто міг насолоджуватися відпочинком, він навіть заздрив. Далекий від моралізаторства, він жартував із власного нав’язливого працелюбства, вважаючи його нічим іншим, як легкою формою боягузтва.

— Поки ти працюєш, немає часу дивитися життю в очі.

Я й сама не помітила, як ми з Мікелем стали добрими друзями. У нас було багато спільного — либонь, надто багато. Мікель любив розмовляти зі мною про книжки, про його улюбленого доктора Фройда, про музику, але передусім — про його старого приятеля Хуліана. Ми з Молінером бачилися майже щотижня, й під час наших зустрічей Мікель розповідав мені про часи, коли вони з Хуліаном навчалися у школі Св. Ґабріеля. Молінер зберігав колекцію старих світлин та історій, що вийшли з-під пера юного Хуліана. Мікель просто обожнював Хуліана; саме зі слів Мікеля я пізнала Каракса, принаймні заочно створила собі його образ.

Через рік після нашого знайомства Мікель мені освідчився. Я не хотіла його ображати, але не хотіла й обманювати, тим паче що Мікеля неможливо було ошукати. Я відповіла, що він мені дуже подобається, що він став моїм найкращим другом, але я не кохаю його. Мікель сказав, що йому це відомо.

— Ти кохаєш Каракса, хоча сама цього не усвідомлюєш.

У серпні 1933 року Хуліан написав нам, що майже закінчив рукопис чергового роману під назвою «Церковний тать». Кабестані мав кілька контрактів з видавництвом «Ґалімар», які потребували поновлення у вересні. Самого Кабестані на кілька тижнів спаралізував страшний напад подагри, тож у винагороду за мою відданість він вирішив, що я можу поїхати до Франції замість нього та обговорити нові контракти, а заразом завітати до Каракса й забрати його новий опус. Я написала Хуліанові: попередила про свій візит, запланований на середину вересня, й запитала, чи не міг би він порекомендувати якийсь пристойний та недорогий готель. Хуліан відписав що я можу зупинитися в його скромній оселі, що у кварталі Сен-Жермен, а гроші на готель витратити на щось інше. За день до свого від’їзду я завітала до Мікеля та спитала, чи не бажає він переказати чогось Хуліанові; якийсь час Мікель, здавалося, вагався, однак урешті-решт відповів, що не бажає.

Уперше я на власні очі побачила Хуліана на вокзалі Австерліц. Осінь у Парижі розпочалася рано, у переходах вокзалу стояв густий туман. Я чекала, доки інші пасажири не дістануться виходу, й невдовзі залишилася на платформі сама. І тут я побачила чоловіка в чорному пальті, який стояв біля входу й дивився на мене крізь струмені цигаркового диму.

Поки їхала, я ставила собі запитання: як я впізнаю Хуліана? Фотознімкам з колекції Мікеля Молінера, які я бачила, було щонайменше років тринадцять-чотирнадцять. Я огляділа платформу: нікого не було — лише той чоловік і я. Помітила, що чоловік дивиться на мене з певною цікавістю: можливо, він теж чекає на когось?.. Ні, то не міг бути Каракс. Згідно з моїми підрахунками, Хуліанові було тридцять три, а той чоловік, сивочолий, сумний і стомлений, здавався старшим. Такий блідий? Такий худорлявий? А може, це я після виснажливої подорожі не здатна впізнати в цьому чоловікові рис юного Каракса?

Про всяк випадок я підійшла до незнайомця й подивилася йому просто у вічі.

— Хуліане?

Незнайомець посміхнувся та кивнув. Найчарівніша посмішка у світі — ось те єдине, що залишилося від колишнього Хуліана Каракса.

Хуліан мешкав на горищі в Сен-Жермен. Квартира мала лише дві кімнати: вітальню з імпровізованою кухнею та маленьким балконом, з якого можна було побачити вежі Нотр-Даму, які виднілися між дахів, оповитих імлою, та спальню без вікон, з односпальним ліжком. Ванна кімната розташовувалася в кінці коридору поверхом нижче — нею користувалися всі сусіди. Уся квартира була меншою, ніж один кабінет Кабестані. Видно було, що Хуліан прибрав у своїй оселі, готуючись до зустрічі зі мною: скрізь пахло дезінфекційними засобами та воском для поверхонь, який Хуліан наніс на меблі з великою старанністю, хоча й не дуже вправно. Я вдала, ніби я у захваті від його охайності.

Простирадла на ліжку здавалися новими, на них були зображення драконів та замків. Дитячі простирадла. Хуліан вибачився: купив їх дуже дешево, але вони високої якості.

— Без малюнків були вдвічі дорожчі, — пояснив він, — і нудні.

У вітальні стояв старий дерев’яний письмовий стіл; якщо за нього сісти, можна було дивитися на вежі собору. Ось друкарська машинка «Ундервуд», яку Хуліан придбав на авансові гроші, отримані від Кабестані; ось два стоси паперу: з одного боку — чисті аркуші, з другого — списані з обох боків.

Хуліан ділив мансарду з величезним білим котом на ім’я Курц. Тварина лежала в ногах хазяїна та підозріло дивилася на мене, вилизуючи лапи. Я помітила два стільці, вішак та ще якісь речі. Решта — книжки. Книжки займали всі стіни від підлоги до стелі, у два шереги.

Побачивши, як я оглядаю оселю, Хуліан зітхнув.

— У двох кварталах звідси є готель. Чистий, недорогий та пристойний. Я наважився зарезервувати кімнату.

Я думала про це, але боялася його образити.

— Якщо ви з Курцом не заперечуєте, мені подобається тут.

Хуліан із Курцом подивилися один