Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

ввімкнула CNN. Було приємно почути, що президентка Ґрін не облишила питання китайської зброї в руках терористів. Один із них на мосту Нґуелі цілився в Тамару з автомата виробництва «Норінко», тож її не хвилювало, що скаже на своє виправдання уряд у Пекіні. До того ж китайці ніколи не роблять нічого просто так. Вони мали плани на Північну Африку, і хай якими ті були, це точно недобре для Америки.

Головною новиною того дня стала вимога японських радикальних націоналістів завдати удару аерокосмічними силами, озброєними понад трьома сотнями винищувачів, по північнокорейських військових базах. Тамара не думала, що японці ризикнуть воювати з Китаєм, але все було можливо — особливо зараз, коли баланс порушився.

Табові батьки полетіли додому — хоч якийсь позитив. Тамара відчувала, що змогла пробитися крізь захисну шкаралупу Анн, але довелося докласти чималих зусиль. Якщо колись таки вдасться переїхати в Париж і жити там із Табом, доведеться постаратися, щоб здобути прихильність його матері. Але Тамарі це до снаги.

Йдучи територією посольства крізь ранкову прохолоду, вона зустріла Сюзан Маркус. Замість службової форми, яку традиційно носять у штабі, Сюзан була одягнена в бойовий однострій і берці. Либонь, не дарма або ж просто Сюзан так більше подобається. Тамара запитала:

— Дрон знайшовся?

— Ні. Ви щось чули?

— Як і раніше, я підозрюю Генерала, але не маю доказів.

— Я теж.

Тамара зітхнула.

— Боюся, Декстер не сприймає проблеми серйозно. Каже, в армії зброя постійно губиться.

— Частково він має рацію, проте це зовсім не має бути нормальним явищем.

— Але він мій бос.

— У будь-якому разі, дякую.

Відтак розійшлися в різні боки.

Для навчань ЦРУ забронювали конференц-залу. Офіцери розвідки вважалися — або ж думали, що вважаються, — просунутішими від звичайних працівників посольства, тому дехто з молодих сьогодні вирядився у футболки з рок-гуртами й старі джинси замість звичніших у спеку полотняних штанів і сорочок з коротким рукавом. Лейла Моркос прийшла у футболці з написом: «Нічого особистого. Я сучка з усіма».

У коридорі Тамара зустріла Декстера та його керівника, Філа Дойла, який, хоч і базувався в Каїрі, мав обов’язок наглядати за всією Північною Африкою. Обидва були в костюмах. Дойл звернувся до Тамари:

— Щось чути від Абдула?

— Нічогісінько, — відповіла. — Він або застряг у якійсь оазі в зламаному автобусі, або ж об’їздить околиці Триполі в пошуках мобільного сигналу.

— Сподіваймося на те.

— Я давно чекала цього курсу, — збрехала Тамара й, повернувшись до Декстера, додала: — Але мушу піти раніше.

— Нікуди ти не підеш, — відказав Декстер. — Навчання обов’язкове для всіх.

— О третій мені призначено зустріч з інформатором. Більшу частину дня я проведу тут.

— Перенеси зустріч.

Тамара потамувала роздратування.

— Це може бути важливо, — вичавила вона із себе, силуючись не видавати гніву.

— Хто інформатор?

Тамара стишила голос:

— Харун.

Розсміявшись, Декстер кинув Дойлу:

— Він не такий важливий для операції. — Обернувся до Тамари й сказав: — 3 ним у тебе була лише одна зустріч.

— На якій він дав мені цінні відомості.

— Яких не вдалося підтвердити.

— Відчуваю, це правда.

— Знову жіноча інтуїція. Вибач, але цього замало. Перенеси зустріч. Декстер потягнув Дойла в конференц-залу.

Діставши телефон, Тамара відповіла Харунові одним-єдиним словом: «Завтра».

Увійшла в залу й зайняла місце, чекаючи початку тренінгу. За хвилину завібрував телефон, і вона прочитала повідомлення: «Віддам за одинадцять доларів».

«Завтра об одинадцятій, — подумала вона. — Без проблем».

* * *

Музей розташовувався кілометрів за п’ять від американського посольства. Дороги були вільні, тож Тамара приїхала на зустріч завчасно. Посеред парку височіла нова модерна будівля. Перед нею, у фонтані, однак без води, стояла статуя Матері Африки.

Вона вийняла синій шалик із помаранчевими колами й пов’язала на голову — раптом Харун забув, яка вона. Ходила переважно з покритою головою, що в поєднанні з традиційною сукнею та штанами уподібнювало її до сотень тисяч жінок у місті.

Щойно ввійшла в музей, одразу збагнула: це не найкраще місце для таємної зустрічі. Вона ж бо уявляла, що вони розчиняться в натовпі, однак усередині було майже безлюдно. Щоправда, нечисленні відвідувачі скидалися на туристів, тому, як пощастить, ніхто з них не впізнає Тамару чи Харуна.

Вона піднялася до черепа Тумай. Майже безформний, він нагадував старий дерев’яний брусок, заледве схожий на голову. Але воно й не дивно, надто зважаючи, що йому аж сім мільйонів років. Як щось узагалі може зберігатися так довго? Поки вона отак собі міркувала, підійшов Харун.

Убрався по-західному: в камуфляжні штани й просту білу футболку. Вона відчула напругу в його погляді. Харун знову ризикував життям. Однак хай що робитиме, все буде небезпечно. Як джихадист він був зрадником для своїх, і ніщо цього не пом’якшувало.

— Ви мали би прийти вчора, — мовив.

— Не вдалося. Щось термінове?

— Після засідки в таборі для біженців наші суданські друзі прагнуть помсти.

«І так без кінця, — подумала Тамара. — Кожна помста тягне за собою нову».

— Чого вони хочуть?

— Їм відомо, що засідку спланував сам Генерал. Тепер вони жадають убити його.

«Нічого нового», — подумки відзначила Тамара. Ось тільки зробити це буде нелегко. У Генерала потужна охорона. Втім, «нелегко» зовсім не означає «неможливо». Якщо замах вдасться, Чад порине в хаос. Треба бити на сполох. Спитала:

— Як?

— Я ж розповідав вам, що Афганець навчив нас виготовляти пояси шахіда?

«О господи!» — подумала вона.

На поверх піднялося двоє туристів — пара середнього віку в панамах і кросівках. Розмовляли французькою, Тамара з Харуном — арабською, якої, майже напевно, ті не розуміли. Туристи наблизилися до стенда із черепом, Тамара усміхнулася й кивнула їм, шепнувши Харуну:

— Ходімо далі.

Наступна зала була порожня. Тамара спитала:

— Що далі? Як вони планують це зробити?

— Нам відомо, у якій автівці пересувається Генерал.

Тамара кивнула. Це знали всі: довгий «сітроєн», як у французького президента. Такий був один на всю країну, та коли й того замало, на радіаторі в нього майорів синьо-жовто-червоний прапор Чаду.

Харун провадив далі:

— На вулиці біля президентського палацу влаштують засідку, а коли машина виїде, кинуться на неї та підірвуть себе. Вони вірять, що так потраплять у рай.

— Дідько.

«Це може спрацювати», — подумала Тамара. Палац надійно охороняли, але час від часу Генералу доводилося покидати його територію.