Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Машина в нього, може, й броньована, але від бомби не захистить, особливо, якщо заряд буде потужний.

Одначе, дізнавшись про змову, ЦРУ здатне попередити Генералову охорону, котра вживе додаткових заходів.

— Коли вони планують це зробити?

— Сьогодні, — відповів Харун.

— Тільки не це!

— Тому я і призначав зустріч ще на вчора.

Вона дістала телефон. Хвильку подумала. Які ще подробиці їй потрібні?

— Скільки буде нападників?

— Троє.

— Можете їх описати?

Харун похитав головою.

— Мені не сказали, кого обрали. Просто повідомили, що це буду не я.

— Чоловіки?

— Може бути одна жінка.

— Як одягнені?

— Напевно, традиційно. Під широким одягом легше сховати пояс. Але я не впевнений.

— Окрім цих трьох, кого ще залучено до операції?

— Нікого. Додаткові люди — додаткові ризики.

— О котрій вони стануть на позицію?

— Повинні вже бути там.

Тамара набрала штаб-квартиру ЦРУ.

Виклик не пройшов.

Харун пояснив:

— Афганець навчив нас вимикати міську телефонну мережу.

Тамара вирячилася на нього.

— Тобто ІДВС вимкнула телефони в усьому місті?

— Доки служби не придумають, як це полагодити.

— Мені треба йти.

Вона швидко попрямувала до дверей. Харун кинув їй услід:

— Успіхів вам!

Вона швидко збігла сходами й попрямувала на стоянку. Машина вже чекала на неї з увімкненим двигуном. Заскочивши в салон, кинула:

— У посольство, швидко.

Дорогою її обсіли думки. В амбасаді вона може звернутися напряму до ЦРУ, але що вони вдіють без зв’язку? Краще йти одразу в президентський палац. Проте її там не знали й не пустять так швидко. Та й чи повірять охоронці дівчині, що торочить щось про загрозу життю Генерала?

Згадала про Каріма. Він зможе безперешкодно пройти в палац і швидко передати інформацію очільнику Генералової охорони. Але де його зараз шукати? Ще не полудень, тому він може бути в кафе «Каїр», неподалік музею. Спочатку треба перевірити там, а як не знайде його — поїде в центр, у готель «Ламі».

Вона молилася, щоб Генерал не виїжджав із палацу в наступні кілька хвилин.

Повідомила водія про зміну планів — і вже за лічені хвилини була біля кафе. Швидко забігла всередину і з неабияким полегшенням застала там Каріма. Ледве встигла: він одягав піджак, готуючись іти. Раптом їй чомусь стрельнуло в голову, що Карім погладшав.

— Як добре, що ви тут, — сказала вона. — ІДВС поклала телефонний зв’язок.

— Справді?

Накинувши піджак, він вийняв із кишені телефон і поглянув на екран.

— Ваша правда. Я й не знав, що вони на таке здатні.

— Я щойно говорила з інформатором. Вони планують убити Генерала.

Карім ошелешено роззявив рота.

— Що, зараз?

— Я подумала, треба насамперед сказати вам.

— Авжеж. Як вони планують це зробити?

— Три шахіди біля брами палацу пантрують па його машину.

— Хитро. Іншою дорогою пін не поїде, та й автівці там доведеться пригальмувати. Ідеальний час для удару. — Повагавшись: — Наскільки надійне джерело?

— Каріме, жодному інформатору не можна довіряти повністю — це ж, по суті, зрадники. Але я вважаю, мій сказав правду. Генералові варто перестрахуватися.

Карім кивнув.

— Точно. Таке застереження не можна ігнорувати. Моя машина У дворі.

— Чудово.

Він наготувався йти, аж раптом обернувся:

— Дякую.

— Прошу.

Тамара вийшла через парадний вхід і сіла в машину.

Знову подумала про повернення в посольство і знову вирішила, що там робити нічого. У правилах немає протоколу дій на випадок замаху в умовах відсутності телефонного зв’язку. Згадала, що можна попросити Сюзан Маркус привести свій загін і вистежити нападників. Проте американська армія не мала права діяти без місцевих збройних сил та поліції, тому, якщо вона помилилася, це потягне за собою катастрофічні наслідки. Та й поки накази пройдуть усі необхідні інстанції, буде вже запізно.

Зважилася їхати туди сама. Так хоч зможе оглянути вулицю і спробувати ідентифікувати бойовиків.

Показала водієві дорогу на південь від шосе, що вела прямісінько на проспект Шарля де Голля. Й наказала зачекати за кількасот метрів від входу до палацу, адже стоянки ближче не було.

Перевірила телефон — сигналу досі нема.

Перед брамою зупинився чорний «мерседес», який одразу пропустили. Аби ж то тільки був Карім.

Уперше вона замислилася над тим, як ризикує сама. Будь-якої миті, будь-де на цій вулиці може вибухнути бомба. Якщо це станеться неподалік, вона загине.

Помирати їй не хотілося — тільки не зараз, коли вона зустріла Таба.

Однак смерть — не найгірший варіант. Її може покалічити, й вона залишиться сліпою чи паралізованою.

Затягнула хустку міцніше, бурмочучи сама до себе:

— Що я взагалі роблю?..

Відтак рішуче попрямувала до палацу.

Біля палацу не було нікого, крім охоронців: людей зі зброєю сторонилися. З протилежного боку, в парку зі статуями, сновигала десь сотня людей — туристи, що роздивлялися величні скульптури, та містяни, що вийшли на прогулянку, обідали або й просто сиділи. «Треба спробувати ідентифікувати нападників, — подумала Тамара. — Часу обмаль!»

За натовпом спостерігав загін озброєних поліціянтів під керівництвом вусатого сержанта. Їхній камуфляжний однострій мав дещо інший візерунок, ніж у Нацгвардії. З досвіду Тамара знала: головне завдання копів — стежити за дотриманням заборони на фотографування палацу, тому сумнівалася, що вони помітять справжніх терористів.

Зосередившись, вона пильно придивилася до людей у парку. Чоловіків та жінок середнього й старшого віку не брала до уваги: джихадисти завжди молоді. Так само відкинула всіх, хто був у сучасному щільному одязі, як-от джинси й сорочка, бо під таким бомби не заховаєш. Усі підозри спрямувала на вдягнених у традиційне вбрання молодиків близько двадцяти та жінок у хіджабах.

Подумки відзначила тих, хто міг становити загрозу.

Юнак у білому халаті й шапочці, що сидів на краю постаменту, читаючи газету «Аль-Вігда». (Мав занадто безтурботний вигляд як на терориста, але Тамара не могла бути впевнена ні в чому.) У жінки невизначе-ного віку щось випиналося під чорним хіджабом, але то цілком могла бути її фігура.

Хлопчина-підліток в оранжевому халаті й тюрбані сидів навпочіпки край дороги й лагодив скутера. Перед ним серед гайок і болтів лежало зняте переднє колесо.

З іншого боку парку помітила бородатого молодика, що впрілий стояв у затінку дерева. Убраний був у халат до землі, що називається тваб, або ж галабея чи дішдаша, зверху накинув безформну широку куртку, застібнуту під саму шию. Стояв він біля переходу на той бік вулиці й раз по раз оглядав