Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

вузьку дорогу, де зовсім не мав на що дивитися. Нервово курив, швидко пахкаючи сигаретою.

Коли президентське авто виїде з палацового комплексу, то, найпевніше, зверне ліворуч або праворуч на широкий проспект Шарля де Голля, проте може й попрямувати провулком до річки. Тому логічно було б одного з нападників виставити із цього боку виїзду, другого — з іншого, а третього — біля провулка.

Тамара перейшла дорогу до собору.

Оглянула браму палацу, порівнявшись із нею. Їй відкрилася довга рівна під’їзна дорога, що велично тягнулася до будівлі вдалині, схожої радше на сучасний офіс, а не палац. За ворітьми знічев’я курили й теревенили з пів десятка солдатів. Тамару це засмутило: якби Карім забив на сполох, військові вже мали б розігнати людей, щоб захистити їх від вибуху. Однак на вулиці було гамірно, нею так само їздили машини й мотоцикли. Якщо бомбу підірвуть тут, постраждають сотні невинних перехожих. Невже Карімове застереження проігнорували? Чи, може, Генералом опікувалися більше, ніж народом?

Прегарний сучасний собор Богоматері стояв за парканом із зачиненими ворітьми. На території не було нікого, крім садівника, що в чорних халаті та шапочці саджав деревце за якихось кілька метрів від Тамари. Із цього місця він добре бачив палацову браму й міг швидко перебігти в провулок. Невже нападник — він? Коли так, чоловік ризикував. Священник міг запитати в нього, хто дозволив садити тут дерево. З іншого боку, ніякого святого отця ніде не було видно.

Тамара повернулася в парк.

Звісно, це лише здогад, але вона подумала, що терористи — хлопець, який лагодить скутер, упрілий чоловік під деревом і садівник. Кожен відповідав опису й був у широкому одязі, під яким можна сховати бомбу.

Чи можливо заарештувати їх? Деякі пояси шахіда мали спеціальну систему активації, за якої бомба здетонує лише тоді, коли підривник відпустить шворку, щоб гарантувати вибух навіть у разі вбивства нападника. Одначе кожен із трьох підозрюваних щось та й робив руками: ремонтував, тримав сигарету й садив дерево. Це означало, що цієї системи в них нема.

Та однаково слід пильнувати за ними, щоб затримати, поки не встигли активувати вибухівку. На це вона матиме секунду-дві. Перевірила телефон. Сигнал так і не з’явився.

Що ж робити? Напевно, нічого. Карім попіклується, щоб Генералові нічого не загрожувало. Ось-ось поліція оточить парк і перекриє дорогу. Убивць виведуть разом із перехожими.

Але ж замах може повторитися завтра.

Тамара сказала собі, що це не її проблема. Свою частину роботи вона виконала — надала всю необхідну інформацію. Далі рішення за місцевими поліцією та військом.

А їй краще піти.

Кинувши погляд на той бік проспекту, побачила характерний лімузин Генерала, що повільно котився доріжкою до воріт.

Треба діяти.

Дістала своє посвідчення ЦРУ і підійшла до вусатого сержанта поліції.

— Я з американської армії, — промовила арабською, показуючи йому документ. Тоді кивнула на чоловіка під деревом: — Мені здається, він щось ховає під курткою. Можливо, варто його перевірити? Раджу спершу заламати руки: він може бути озброєний.

Сержант підозріливо глипнув на неї. Він вочевидь не збирався виконувати наказ якоїсь незнайомки, хай навіть вона й показує йому офіційне посвідчення з власним фото.

Долаючи паніку, Тамара намагалася говорити спокійно.

— Треба діяти швидко, бо Генерал уже іде.

Сержант глянув на проспект, побачив лімузин і враз наважився втрутитися. Крикнув щось двом своїм бійцям, і вони пішли через парк до курця під деревом.

Тамара подумки подякувала Богові.

Охорона палацу вийшла на проспект перекрити рух.

Хлопець зі скутером піднявся на рівні.

Садівник на території собору в провулку покинув лопату.

Відчинилася брама палацу.

Тамара підійшла до хлопця зі скутером. Він навіть не помітив її, повністю зосереджений на лімузині. Усміхнувшись, поклала руки йому на груди. Крізь помаранчеву тканину відчула дроти та щось тверде. Її охопив страх, але змусила себе не відсмикнути рук. Намацала три циліндри — без сумніву, начинені пластидом із підшипниками, а дроти з’єднували їх із невеликою коробкою: детонатором.

Од смерті її відділяв якийсь удар серця.

Застуканий зненацька, хлопець спантеличився. Спробувавши відштовхнути її, позадкував.

За частку секунди зорієнтувавшись у ситуації, вона підставила йому ногу.

Юнак завалився на спину. Вона скочила на нього, впершись колінами в живіт, щоб забити подих. Ухопивши за комір, роздерла халат, відкривши прив’язаний до грудей чорний предмет із металу й пластмаси. З детонатора на зеленій дротинці звисав простий перемикач. «Чотири дев’яносто дев’ять у будь-якому господарчому магазині», — промайнуло їй в голові.

Біля неї закричала якась жінка.

Якщо хлопець дотягнеться до перемикача — уб’є себе, Тамару і ще купу людей.

Схопивши юнака за зап’ястки, вона притиснула його руки до землі й приважила своїм тілом. Хлопець пручався, намагаючись її скинути. Поліціянти поблизу шоковано завмерли. Вона прокричала:

— Хапайте його за руки й ноги, поки не підірвав тут усе!

Завагавшись хіба на коротку мить, полісмени кинулися виконувати її вказівку. І хоч за звичайних обставин її наказів не слухалися б, але, побачивши пристрій, одразу зрозуміли, що це. Учотирьох знерухомили малому руки й ноги — і міцно скрутили.

Тамара піднялася.

Перехожі задкували, дехто навіть тікав.

У дальньому кутку парку брали в кайданки нервового курця.

Відчинилися ворота палацу, виїхав лімузин.

Садівник побіг до паркану собору.

Перетнувши проспект, авто розігналося і звернуло в бічну вулицю.

Садівник перескочив через огорожу, сягнув рукою за пазуху й вийняв зелений перемикач.

Несамохіть Тамара закричала:

— Ні!

Він вибіг на дорогу й скочив на машину. Водій загальмував, але було вже запізно. Нападник вдарився об вітрове скло, підскочив — і, сліпуче зблиснувши, пролунав страшний вибух. Скло машини розлетілося, смертника відкинуло на асфальт. Залишивши труп посеред дороги, лімузин покотився далі, звернув праворуч і врізався в паркан собору. Той ліг, але й машина зупинилася.

З неї ніхто не вийшов.

Тамара побігла через парк до розбитої автівки. Інші подумали те саме, що й вона, і кинулися за нею. Розчахнула пасажирські дверцята й зазирнула в салон.

На задньому сидінні нікого не було.

Усередині стояв запах свіжої крові. Спереду завмер обм’яклий чоловік. Лице занадто постраждало, щоб його можна було впізнати, але сам він був невеличкий, сивий, а отже — не Генерал — кремезний і лисий.

Генерала в машині не було.

Тамара нічого не розуміла. А тоді збагнула, що водій міг виїхати заправитися. Інша, страшніша теорія — що його відрядили перевірити, чи загроза реальна. У такому разі ним пожертвували. Моторошно, але цілком імовірно.

Увесь салон був у дірках, на підлозі валялися розсипані підшипники.

Тамара побачила