Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

і велику порцію рису. Тут розуміли, що раби працюватимуть краще, якщо добре їх годувати. Відчувши, що голодний як вовк, Абдул жадібно накинувся на їжу.

Пообідавши, вклалися полежати в затінку. Абдул був радий дати спочинок натомленому тілу й боявся моменту, коли доведеться повертатися до роботи. Дехто вирішив подрімати, але не вони з Акімом, тому Абдул подумав, що це чудова нагода дізнатися більше. Почав розмову тихо, щоб не привернути уваги наглядачів:

— Де ти навчився працювати відбійним молотком?

— Тут, — сказав Акім.

Він промовив це дещо різко, втім, не вороже, тому Абдул провадив далі:

— Сьогодні я взагалі вперше взяв його в руки.

— Це видно. Я був такий самий, коли потрапив сюди.

— Давно це було?

— Понад рік тому. Може, два. Здається, ніби я тут уже вічність. І так воно, певно, й буде.

— Тобто тут ти й помреш?

— Більшість із тих, хто опинився тут разом зі мною, вже мертві. Порятунку звідси нема.

— І ніхто не намагався втекти?

— Кілька людей пішли. Половина повернулася, інша загинула. Можливо, комусь і вдалося дістатися оази, але я в цьому сумніваюся.

— А машини, які ідуть звідси?

— Якщо попросити водія забрати тебе, він скаже, що боїться, бо можуть застрелити. Як на мене, правильно робить.

Абдул про все це здогадувався й сам, але однаково відчув розпач. Акім покосився на нього.

— Ти плануєш утекти, це видно.

Абдул не відповів.

— Як ти потрапив у неволю? — запитав натомість.

— Я із селища, де більшість населення сповідує віру бахаї.

Абдул знав про таку. Її нечисленні прихильники жили то тут, то там на Близькому Сході та в Північній Африці. Невелика бахайська спільнота була і в Лівані.

— Дуже толерантна течія, я чув, — мовив він.

— Ми вважаємо, що немає поганих вірувань, бо всі шанують того самого Бога, хай і називають його по-різному.

— Мабуть, це дуже не подобається джихадистам.

— Спершу вони нас не чіпали, допоки ми не відкрили школи в селі. Бахаїсти переконані, що жінки теж повинні знати грамоту, тому там навчали не лише хлопців, а й дівчат. Схоже, саме це й розлютило ісламістів.

— І що сталося?

— Вони прийшли з автоматами й вогнеметами, повбивали старих та дітей, навіть немовлят, і спалили хати. Обоє моїх батьків загинули. Добре, що я неодружений. Юнаків та дівчат, особливо школярок, забрали в полон.

— І привезли сюди.

— Так.

— І що зробили з дівчатами?

— Замкнули в блакитній споруді без вікон, що на майданчику наглядачів. Вона називається махур.

— Бордель.

— Просто розумієш, вони ходили в школу, а отже, не можуть бути справжніми мусульманками.

— І дівчата досі там?

— Багато з них точно вже загинули від кепського харчування, задавнених інфекцій чи просто з туги. Можливо, кілька найсильніших досі живі.

— Я думав, там в’язниця.

— Так і є. В’язниця для гяурів, тобто іншовірців. Ґвалтувати таких не гріх, принаймні так вірять ці злочинці. Чи то кажуть, що вірять.

Абдул подумав про срібний хрестик Кії.

Невдовзі пролунав свисток. Абдул зіп’явся на ноги, відчуваючи, як викручує все тіло. Скільки ще він стоятиме за тим молотком?

Разом вони спустилися в яму. Акім узяв інструмент.

— Я перший, — сказав він.

— Дякую.

Ще ніколи Абдул не вкладав у це слово стільки щирості.

До сказу повільно рухаючись небосхилом, сонце приповзло до заходу, і коли спека спала, біль став нестерпним. Геолог покинув роботу, й Мохаммед дав свисток на завершення дня. Від радості Абдулові аж сльози на очі навернулися.

Акім сказав:

— Завтра тебе призначать на іншу роботу. Так наказав кореєць. Він вважає, що сильніші потрібні живими. Але післязавтра знову повернешся до молотка.

Так Абдул збагнув, що доведеться звикати—або ж спромогтися на те, чого не вдалося іншим: втекти.

Поки всі зморено чалапали до брами, зчинилася буча. Наглядачі схопили одного з робітників, невеличкого чорнявого чоловіка. Відтак двоє попід руки вивели його геть, а Мохаммед ішов слідом, лаючи бідолаху. Схоже, вимагав від нього щось виплюнути.

Решта наглядачів, загрозливо піднявши автомати, щоб ніхто не здумав суперечити, наказали робітникам вишикуватися в шерегу й чекати. Абдула охопило млосне передчуття, що зараз він побачить покарання.

До робітника підійшов четвертий охоронець і вдарив його по потилиці прикладом автомата. З рота чоловіка на землю щось випало, й один із наглядачів підняв це.

Розміром із двадцятип’ятицентову монетку, річ була тьмяно-жовтого кольору: золото.

Чоловік намагався вкрасти золотий самородок. Цікаво, на що він планував його витратити? Тут було неможливо нічого купити. Напевно, думав заплатити комусь за звільнення.

Наглядачі здерли з нього лахміття, кинули голим на землю і взяли свої автомати за цівки. Прикладом свого Мохаммед зацідив сердезі в обличчя. Той із криком затулився руками, але джихадист ударив йому між ніг. Коли чоловік схопився за пах, дістав ще один удар в лице. Мохаммед кивнув решті, й кожен почав лупити, високо замахуючись для сильнішого удару. Били в такому розміреному ритмі, що було ясно: карають вони не вперше.

Коли чоловік кричав, з рота йому бризкала кров. Вони не припиняли молотити його по голові, промежині, руках та ногах. Тріщали кості, лилася кров, і Абдул усвідомив, що після такого бідолаха не оклигає. Він скрутився калачиком, і його крики перейшли у тваринне скавчання. Побиття тривало, не припиняючись, навіть коли робітник замовк і вже не рухався. Охоронці далі гамселили непритомне тіло, допоки воно зовсім утратило людську подобу.

Нарешті втомилися. Їхня жертва давно вже не дихала. Мохаммед присів біля нього, послухав серце, перевірив пульс.

За хвилину встав і звернувся до решти робітників:

— Підійміть його, винесіть за територію та закопайте.

Розділ двадцять третій

Рано-вранці Тамара отримала есемес: «Джинси коштують п’ятнадцять доларів».

Це означало, що розчарований джихадист Харун призначив їй зустріч сьогодні о п’ятнадцятій. Місце обрали ще минулого разу: Національний музей, біля славнозвісного черепа, якому було щонайменше сім мільйонів років.

Вона напружилася. Певно, це щось важливе. Адже зустрічалася з ним лише раз, і тоді він дав їй цінну інформацію про невловного аль Фарабі. Цікаво, які новини принесе сьогодні?

Можливо, йому відомо щось про Абдула? Коли так, найімовірніше, це будуть погані новини: агента могли викрити, полонити або й убити.

Того дня у нджаменській резидентурі ЦРУ проводили навчання на тему кібербезпеки. Утім, Тамара подумала, що їй вдасться піти трохи раніше.

Снідаючи йогуртом із динею,