Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

— Злата, я кохаю тебе більше за все на світі, — казав він пізніми вечорами, лежачи в готельному номері, дивлячись на стелю, але уявляючи її обличчя. — І ця відстань тільки доводить, наскільки ти мені потрібна.

Її серце в ті миті розм’якшувалось. Становилось теплим і беззахисним. Вона слухала його голос, ніжний і трохи захриплий після концерту, і вірила. Його інтонація — мов колискова для її тривог. Страхи зникали. Сумніви танули.

Вони не говорили щодня. Але коли говорили — це були розмови, що торкались глибше шкіри.
Він розповідав, як замість автограф-сесії грав пісню для хлопця, що прийшов із татом, бо соромився.
Вона — як цілий день провела в суді, захищаючи дівчину, яку ніхто не слухав.

— Я теж кохаю тебе, Алекс, — шепотіла вона, лежачи у темряві, тримаючи телефон біля серця. — І я чекатиму. Стільки, скільки буде потрібно.

Її голос був тремкий, але в ньому була тверда обіцянка. Не мовлена, але зрозуміла: вона не втече. Не відмовиться. Не відступить. Вони вже навчилися витримувати кілометри. Тепер — навчаться витримувати час.

І коли Злата вранці прокидалась у холодній постелі, замість болю вона відчувала спокій. Бо знала: хтось, там далеко, дихає так само — з думкою про неї. Любить так само — крізь усе.

А якщо любов витримує мовчання, самотність, відстань і час — хіба це не справжнє?