Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Яскраві софіти засліплювали очі, а музика гучно гриміла в колонках. Алекс звик до цього — до сцени, до захоплених вигуків, до відчуття контролю над натовпом. І все ж, навіть після тисяч концертів, він не міг позбутися відчуття, що чогось бракує. Десь серед цієї юрби була вона. Несподівана, не така, як усі. Дівчина, яка не знала його імені, коли вони вперше зустрілися. Дівчина, яка не кричала йому «я тебе кохаю» з першого ряду. Вона жила своїм життям, мала нареченого, не думаючи, що колись перетнеться зі знаменитістю, яка вперта, зухвала і точно не ідеальна. Вона не вірила в романтичні історії, але життя любить грати за власними правилами. Вона хотіла спокою, а отримала — хаос. Він звик отримувати все, чого бажав. Але чи вдасться йому здобути її серце?

Глава 1

У самому серці міста, серед галасливих вулиць, сховався маленький оазис тепла та натхнення — стильне молодіжне кафе “Люмен”. За великими панорамними вікнами мерехтить м'яке світло гірлянд, а зсередини долинає приглушений ритм музики та затишний гомін розмов.

Інтер'єр поєднує сучасний мінімалізм та атмосферу домашнього затишку: дерев'яні столики, м'які дивани з різнобарвними подушками, стіни, прикрашені неоновими написами та картинами молодих художників. У кутку — невелика сцена, де вечорами відбуваються виступи музичних гуртів та відкриті мікрофони.

У повітрі витає чудовий запах свіжої випічки — круасанів з мигдальною начинкою, шоколадних маффінів та ванільних еклерів.

За стійкою бариста з доброзичливою усмішкою готує ароматний капучино, малюючи на пінці з молока маленькі серця, латте з карамеллю або модний матч-латте, а в меню - корисні боули, авокадо-тости та хрусткі вафлі з топпінгами на вибір. Тут завжди можна зустріти студентів із ноутбуками, друзів за настільними іграми чи творчих людей, які читають книги та роблять нотатки у блокнотах.

Це кафе стало не просто місцем для смачної кави, а й затишним куточком для зустрічей, натхнення та нових ідей, куди хочеться повертатися знову та знову.

За столиком біля вікна сиділи чотири дівчини, жваво обговорюючи останні новини.

— Ви тільки подивіться на нове відео Blue Bloods! — Діана майже вистрілила з цього, поставивши чашку кави так, ніби то мікрофон.

— Я ридала! — Яна театрально приклала руку до серця, закинувши голову. — Ярик… він просто як катастрофа емоцій — розбиває і залишає без вибачень.

— А Антон? — Аня мрійливо закотила очі. — Я не слухала, я медитувала. Його голос — це моя нова релігія.

Злата мовчки крутила ложечку в льодяному латте. Її усмішка була делікатною — як порцелянова чашка, з якої боїшся пити.

— А ти, Злато? Хто з них твій фаворит? — Діана хитро прищурилась.

Злата зробила ковток, наче відтягує момент правди.

— Ден.

Дівчата замовкли. Потім перезирнулися і синхронно вигукнули:

— Ой, ну Ден — це ясно. Наречений! — засміялась Яна. — Але ми ж про гурт! Про чоловіків, від яких вухо в’янe і серце перескакує.

Злата опустила погляд у чашку.

— Він... він відлітає вчитися в Британію. На рік.

— Ой, Златочко, — співчутливо промовила Аня, — вибач, ми не знали.

У цей момент всі розмови про музикантів відійшли на другий план. Подруги знали, що Ден був для Злати важливим. Її другом, її… кимось більшим.

В цей час телефон Злати провібрував, сповіщаючи, що на нього прийшло повідомлення.

— Дівчатка, вибачте, це Ден, і він чекає на мене. Я побігла.

---

Квартира Дена сьогодні виглядала ідеально — занадто ідеально. На підвіконні горіли дві дорогущі ароматичні свічки з терпким сандаловим ароматом, їхнє штучне світло розливалося по кімнаті, обіймаючи меблі награною теплотою. Повітря було трішки важким від їх нав’язливого солодкуватого запаху. На столику чекали вишукані французькі тістечка макаронс, які Злата не дуже любила через їхню надмірну солодкість, і запорошена пляшка дорогого італійського вина. Схоже було, що Ден дуже старався, можливо трішки занадто, намагаючись створити ілюзію ідеального прощання. Злата зайшла, відчуваючи, як знайоме тепло цієї квартири сьогодні здається особливо цінним, майже прощальним. Вона нервувала. І їй було сумно, але вона намагалася не показувати цього, не хотіла псувати йому цей вечір. Ден зустрів її в дверях із широкою, занадто вже демонстративною усмішкою, від якої не сяяли його очі. Він обійняв її міцно, вкладаючи у ці обійми всю ніжність і тепло, які вони накопичили за роки разом. Його поцілунок у скроні був швидким і формальним, чомусь більше схожий на позначку, ніж на прояв почуттів.

— Я так хотів, щоб цей вечір був особливим, моя люба, — промовив він занадто голосно, ніби звітуючи перед кимось невидимим.

Вони сіли на диван, щільно притулившись одне до одного. Розмова текла переважно зусиллями Дена. Він захоплено розповідав про свої майбутні плани в Лондоні, про престижний університет, про неймовірні перспективи, які на нього чекають. Злата намагалася підтримати розмову, ставила запитання про його майбутнє навчання, розповідала про свої справи в університеті, але відчувала, що він слухає неуважно, його думки вже витали десь далеко, за межами цієї кімнати.

— Я буду так за тобою сумувати, Злато, — сказав він, перебираючи її волосся занадто владно, проводячи пальцями від коренів до самих кінчиків, ніби підтверджуючи своє право власності. — Кожен день без тебе буде… випробуванням. Але я знатиму, що ти тут, моя дівчинка, чекаєш на мене. Ти ж чекатимеш, правда?

— Звичайно, Ден, — відповіла вона, притулившись до нього міцніше, хоча всередині зароджувалося ледь вловиме відчуття тривоги. Рік — це довго. За цей час може статися багато чого. Але вона вперто вірила в їхні почуття, в те, що їхній зв’язок витримає випробування відстанню.

Вони пили вино, і Ден постійно підливав їй ще, наполягаючи, щоб вона розслабилася і не думала про сумне. Він говорив про їхнє майбутнє, але всі його розповіді оберталися навколо його особистого успіху, його блискучої кар’єри, в якій їй відводилася лише роль вірної супутниці, яка чекає вдома.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍