Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Коли пляшка майже спорожніла, Ден узяв її за руку і повів до спальні. Там панувала напівтемрява, а на ліжку чекала розстелена шовкова постіль кольору слонової кістки, яку він діставав лише в "особливих" випадках, наче демонструючи свою особливу увагу. Вони лягли поруч, і Ден одразу ж притягнув її до себе, його руки міцно стиснули її талію, притискаючи її тісно до свого.

— Ти моя, Злато, і я хочу запам’ятати тебе такою, — прошепотів він, його дихання було гарячим і наполегливим, обпікаючи її вухо. — Ти завжди будеш моєю дівчинкою. Моєю і назавжди. Пам’ятай це, поки мене не буде поруч.

Його поцілунок був ніжним, але водночас поглинаючим, майже власницьким. Він цілував її так, ніби ставив печатку, підтверджуючи своє право на неї. Його губи ковзали по її обличчю, по шиї, спускалися нижче, залишаючи за собою відчуття його присутності, його володіння. Його руки досліджували її тіло впевнено, знаючи кожну її вигинку. Він, як завжди, домінував у їхній близькості, його рухи були наполегливими, зосередженими на його власних відчуттях. Злата відповідала йому, бо кохала його і хотіла бути ніжною, але десь глибоко всередині зароджувалося неспокійне відчуття, що щось іде не так. Коли все закінчилося, Ден важко дихав, задоволено притискаючи її до себе.

— Ось так, — прошепотів він, його голос звучав самовдоволено. — Ти належиш мені. І я завжди повертатимуся до тебе.

Коли все затихло, вони лежали поруч, міцно обійнявшись. У повітрі витала тиша, сповнена не стільки любові, скільки його впевненості у своїй владі над нею. Злата відчувала, як тривога перед розлукою не відступає, а лише посилюється якимось незрозумілим внутрішнім голосом. Цей останній вечір тепла чомусь залишив у її душі не спокій, а гіркий присмак нездійснених сподівань і ледь вловиме передчуття біди.

---

Наступного дня Злата стояла в аеропорту, намагаючись приховати хвилювання та тривогу. 

Аеропорт зустрічав подорожніх мерехтінням величезних електронних табло, гулом голосів та віддаленими оголошеннями диспетчерів. Простора зала, залита яскравим світлом, була наповнена людьми: одні поспішали до виходу на посадку, інші прощалися з рідними, міцно обіймаючи їх перед довгою розлукою.

Кав’ярні та магазини вабили ароматами свіжозвареної кави й блиском сувенірів. Десь у куточку хтось читав книгу, очікуючи свого рейсу, а ділові мандрівники переглядали електронні листи на екранах ноутбуків.

Через величезні панорамні вікна було видно злітну смугу, де літаки одна за одною здіймалися в повітря, залишаючи по собі довгі сліди в небі. Для когось цей аеропорт був початком великої пригоди, для когось – довгоочікуваним поверненням додому. Для Злати сьогодні аеропорт був місцем, де вона буде прощатися з близькою, найдорожчою для неї людиною.

 Коли вона побачила Дена, її серце тьохнуло.

— Мені досі не віриться, що ти справді летиш? — її голос був спокійним, але очі видавали більше, ніж вона хотіла.

— Так. — Ден кивнув, а потім витягнув з кишені маленьку оксамитову коробочку. — Це для тебе.

Злата здивовано глянула на нього, а потім відкрила коробочку. Там була золота каблучка з тонким гравіюванням.

— Ден…

— Носи її, добре? — Він усміхнувся. — Щоб пам’ятала про мене. І чекала. Ти ж моя дівчинка.

Злата усміхнулася крізь сльози.

— Я ніколи тебе не забуду. Я буду тебе чекати. Я кохаю тебе.

Вона тримала його руку, ніби могла утримати його тут, серед звичних обіймів, теплих слів і нескінченних розмов. Але час був невблаганний — його рейс уже оголосили, а значить, їй доведеться навчитися відпускати.

— Обіцяй, що будеш писати. Що не забудеш мене.

— Я б не зміг, навіть якби хотів, — він провів пальцями по її щоці.

Гучномовець нагадав про посадку. Він зробив крок назад, не відводячи погляду, ніби намагався запам’ятати її — кожну рису, кожен відблиск у очах. Вона спробувала усміхнутися, щоб не показати, як у грудях стискається серце, але його тепла рука все ще горіла на її пальцях.

Останній погляд — як фото, яке хочеш залишити собі, але мусиш видалити.

Він зник за скляними дверима. Вона залишилася стояти там, поки його літак не злетів, поки в небі не розтанула тінь крила. А потім опустила голову і прошепотіла у порожнечу:

— Повернися...

В душі з’явилось тривожне відчуття: той світ, де вони були "ми", тільки-но зник з радарів.

---

Злата стояла біля величезного панорамного вікна аеропорту, спостерігаючи, як літак Дена злітав у сіре небо. Її серце все ще билося в такт голосу, який лише кілька хвилин тому шепотів їй прощальні слова. Ден уже був десь там, серед хмар, а вона залишалася тут – на землі, з пусткою в грудях.

Раптом, в момент, щось змінилося в повітрі. Злата ніби прокинулась з роздумів і потрапила в справжній хаос.

Аеропорт гудів, ніби всередині прокинувся живий вулик. Десятки дівчат зібралися біля виходу, стискаючи в руках плакати, телефони і подарунки. Очі блищали, серця калатали, а губи беззвучно повторювали їхні імена, як молитву.

— Він тут! Вони вже вийшли! — хтось закричав, і натовп ніби вибухнув.