Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

— А в мене — нова складна справа, — відповідала вона, потираючи очі. — Але керівник сказав, що я впоралась. Нарешті.

Вони розповідали одне одному про маленькі перемоги, великі втрати, дурниці й важливе. Він показував їй закулісся після концертів, вона — свій стіл, завалений паперами.

І між цими дзвінками — листівки. Злата щоразу знаходила яскраві картки з міст, у яких виступали Blue Bloods. "Думаю про тебе. Скоро побачимось." А він — отримував від неї кумедні «звітні» листи з натяками на її правничі перемоги та ескізами її буднів.

Посилки теж літали. Улюблені цукерки для неї. Теплий шарф, зв’язаний власноруч, для нього — щоб грів під час осінніх концертів. Маленькі символи, у яких ховалась велика любов.

Їй бракувало його. Його обіймів. Його тиші. Їхніх нічних розмов. Але вона знала: це час, у який вони обоє мають пройти свій шлях. Вона — як юристка, він — як музикант. І, що головне, вони не йшли цим шляхом наодинці.

Навіть якщо кілометри між ними рахувалися тисячами, навіть якщо дні тягнулися мов століття, вони залишались присутніми одне в одному — не просто як кохання, а як частина внутрішнього світу, яка не згасає.

Іноді Злата засинала з телефоном у руці, а він — прокидався у новому місті, знаючи: там, десь, є дівчина, яка чекає, розуміє й вірить. Її підтримка не була гучною, не потребувала слів. Вона була мов тиха музика, яку чуєш, навіть коли навколо шум.

— Я написав пісню, — сказав він одного вечора, трохи хвилюючись. — Вона про нас. Але більше — про тебе. Хочеш послухати?

Він узяв гітару, трохи налагодив струни й почав грати. Її ім’я не звучало в жодному рядку — але Злата впізнала себе в кожному слові. В кожному затинанні, у кожній тиші між акордами. Це була пісня про чекання, про вірність, про силу любові, яка витримує час.

— Ти колись усвідомлюєш, — сказала вона, коли останній акорд стих, — що я в тебе закохуюсь заново після кожної твоєї пісні?

А він лише усміхнувся: втомлено, по-дорослому, щасливо.

Та часом зв’язок зникав. Інтернет обривався десь у горах чи між турами. І тоді Злата слухала його пісні в навушниках, тихо усміхаючись у нічному трамваї або заварюючи чай у перерві між судовими засіданнями. Він жив у її щоденності навіть тоді, коли не було дзвінків. Вона знала: їхнє — не про щоденну присутність, а про глибину, яка тримається навіть у мовчанні.

І коли в її поштовій скриньці з’явилась конвертована нотна сторінка з підписом "Назви це гімном твого терпіння. Твого світла." — Злата заплющила очі й усміхнулась.

Це не було ідеальне кохання. Це було справжнє.
І вони йшли далі. Не паралельно. А назустріч.

Він приїхав без попередження. Просто написав:

"Унизу. Без гітари. Тільки я."

Злата виглянула у вікно — і побачила його. У темній куртці, з трохи зарослим підборіддям, з наплічником через плече. У погляді — втома, але й щось інше: той особливий блиск, який з’являвся лише для неї.

Вона вибігла на сходи босоніж, не відчуваючи холоду. Двері під'їзду ледь не вибила плечем. І вже за мить — його руки замкнулися навколо неї так, ніби минули не тижні, а роки.

— Привіт, — прошепотіла вона у його шию.

— Нарешті, — сказав він. І більше нічого не треба було.

Вони пішли пішки вночі крізь напівпорожні вулиці. Мовчали більшість часу, але це мовчання не було ніяковим — воно було насичене значенням, глибше за всі слова.

У маленькому кафе на розі він замовив два какао і круасан на двох. Вона жартувала, що це надто по-парижанськи, він відповів, що просто хоче запам’ятати кожну деталь.
— Бо завтра знову автобус, нове місто, новий виступ, — сказав він, стиха. — І знову все по колу. Але ти — моя постійна точка.

Злата тримала його руку на столі — мов боялась, що він щезне, як дим із чашки.
— У мене теж усе летить, — зізналась. — Але коли ти дзвониш… Я згадую, заради чого варто триматись.

Вони не говорили про майбутнє. Не складали планів. У цей вечір їм вистачало тепла шкіри під пальцями, пари в повітрі, й усвідомлення, що вони — разом.

Перед тим як розійтись, він зупинився біля дверей її під'їзду.
— Я забув, — дістав із кишені маленьку коробочку. Всередині — тонкий срібний ланцюжок із підвіскою у формі ноти.
— Щоб ти знала: навіть коли я далеко — ти звучиш у мені.

Злата не змогла нічого відповісти. Просто кивнула і притислась чолом до його грудей. Її долоня лягла туди, де билося його серце. Повільно, але ритмічно. Як такт тієї пісні, яка звучала лише для неї.

Іноді її наздоганяли тіні минулого. Згадки про Дена — раптові, як холодний вітер у спину. Фрази, які він колись шепотів у нічній тиші, а після від’їзду зраджував. І обіцянки — теплі, красиві, порожні. Це лякало її, і пробуджувало сумніви.

У ці моменти вона стискала пальці міцніше, ніби намагалась втримати себе від падіння в ту саму прірву. І кожного разу, ніби на заклик, лунав рингтон. Або приходило повідомлення. Або її поштову скриньку прикрашала ще одна листівка з написом: "Знаєш, що найбільше хочу? Просто обійняти тебе."

Алекс був іншим. Він не обіцяв зірок. Він просто був. Його любов — постійна, як пульс. Його присутність — відчутна навіть крізь мовчання. Його слова — не про гучне, а про справжнє.