Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Якщо батьки і здивовані їхнім приїздом, то дуже добре приховують це. За вечерею мама захлинаючись ділиться враженнями про минуле полювання, підморгує Пенсі й невеликим, але міцним кулаком стукає по батьківському плечу, мовляв, он які ми молодці. Той лише ледь помітно посміхається і підкладає сонній Кейрі найсмачніші шматочки овочів та м'яса. Пенсі вчасно вгадує, коли ця сонливість переростає в дрімоту, і підхоплює доньку, коли вона намагається напоїти свій ніс компотом. Умиватися і переодягатися — все потім, краще вже Кейра трохи відіспиться і прийде до тями після поїздки.

— Я тут дещо помітив, — обережно каже батько, коли вона перекладає Кейру в ліжко у спальні на другому поверсі, і з деякою затримкою продовжує: — На чолі в Кейри дещо.

Пенсі ласкаво гладить сплячу доньку по волоссю і відсуває з її чола густий чубчик. У кімнаті досить яскраве світло, щоб помітити ріжки — темно-бордові, маленькі, завдовжки й завширшки не більші за ніготь. За день вони зовсім не виросли, і Пенсі сподівається, що цього не станеться найближчим часом.

— Що ж це? Як же так? — мама притискає долоню до губ, і батько, на обличчі якого такий самий ошелешений вираз, заспокійливо обхоплює її руками. Не дає ні собі, ні їй зробити крок до сплячої дитини і торкатися того, що не вписується в зовнішність звичайної людини.

— Ходімо, я все розповім, — кличе їх Пенсі, вимикає світло, виходить із кімнати та залишає двері так, щоб світло із коридору тоненькою лінією проникало до кімнати. Це щоб Кейра не злякалася, коли прокинеться. 

Пенсі ніяково і страшно. Колись це мало статися, колись її історії мали бути розказані іншим людям. То чому не зробити це зараз, коли вже так склалася доля?