Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

— Тримайся, синку. Прошу тебе, тримайся, — Емір шепотів, ніби молитву. — Я вже не витримаю втратити тебе вдруге…

 

Салім раптом відкрив очі. Його погляд був слабким, але свідомим. Він глибоко вдихнув, болісно, повільно повертаючи голову до батька.

 

— Ти… дійсно… хвилюєшся? — прохрипів він. Його голос був настільки тихим, що я ледь чула його.

 

— Хвилююся? — Емір нахилився до нього, з очей бризнули сльози. — Я люблю тебе, Саліме. Ти ж моя кров, мій син. Я зроблю все, тільки живи!

 

Салім гірко посміхнувся, і я відчула, як його тіло тремтить від болю.

— Я… був дурнем… ненавидів тебе… але… я бачу тепер… ти не такий, як я думав… Пробач мене, батьку.

 

Емір не зміг стримати емоцій. Він здавалося, не чув нічого, окрім цього короткого «пробач». Його руки тряслися, поки він стискав Салімові плечі.

 

— Тобі немає за що просити пробачення, сину. Я винен перед тобою. Я не був тим батьком, якого ти заслуговував. Але дай мені шанс це виправити.

 

Салім перевів погляд на мене. Його очі, що завжди були повними гордості й навіть презирства, тепер наповнилися жалем і ніжністю.

 

— Настя… — його голос зірвався, але я нахилилася ближче, щоб почути його. — Пробач мені теж. Я… був жахливим… Ти заслужила краще, ніж… те, що я зробив із тобою.

 

Моє серце стиснулося, а сльози потекли по щоках. Я стиснула його руку.

— Саліме, ти мені нічого не винен. Просто тримайся. Швидка вже їде. Не залишай нас.

 

Він усміхнувся — слабко, але щиро.

— Я боротимусь… Я обіцяю…

 

Тим часом сирена швидкої вже лунала за вікнами. Емір рвучко встав, кинувся до дверей, щоб зустріти лікарів, а я залишилася з Салімом.

 

— Ти сильний, Саліме. Я знаю, ти впораєшся, — сказала я, намагаючись втримати себе в руках.

 

Він подивився на мене востаннє, перед тим як його повіки важко опустилися:

— Якщо я виживу… я зміню все…

 

Ці слова прозвучали, як клятва, і я стиснула його руку ще міцніше, ніби могла втримати його тут, із нами.

 

Швидка під’їхала до нас так стрімко, що від її сирен у мене аж заклало вуха. Медики, одягнені в яскраві куртки, обережно наблизилися до Саліма, який лежав на підлозі в калюжі власної крові. Його обличчя було блідим, губи майже синіми. Я стояла поряд, тримаючи його руку, і не могла відірвати очей. Відчуття провини, розпачу, страху — усе змішалося в один величезний клубок, який стискав мені грудну клітку.

 

— Ми беремо його, — сказав один із медиків, киваючи до своїх колег.

 

— Обережно! — вирвалось у мене майже несвідомо. Вони почали піднімати його на носилки, і я бачила, як він тихо застогнав, його обличчя скривилося від болю.

 

— Настя… — раптом прошепотів Салім, ледве розплющуючи очі.

 

— Я тут, — сказала я, нахиляючись до нього. — Я не залишу тебе.

 

— Пробач мені, — його голос був слабким, як шурхіт осіннього листя. — Пробач за все… Я… я так помилявся…

 

— Ш-ш-ш, мовчи зараз. Головне — вижити. Я все зрозуміла… Не повторюйся… Решту вирішимо потім, — я намагалася говорити впевнено, але голос тремтів, а очі вже наливалися слізьми.

 

Тим часом Емір стояв біля входу, дивлячись на все це з невимовним болем у очах. Уперше я бачила його таким безпорадним. Його завжди незворушний і впевнений вигляд тепер здавався маскою, що тріснула під тягарем реальності.

 

— Тату… — Салім підняв слабкий погляд на нього, коли медики вже виносили носилки. — Пробач і ти… за все.

 

Емір підступив ближче, його руки тремтіли. Він нахилився і м'яко поклав руку на плече сина.

 

— Я вже пробачив, синку… Тільки тримайся. Благаю, не вмирай. Не знову… я не переживу цього вдруге, — його голос зірвався, і я зрозуміла, що він ледь стримується, щоб не зламатися прямо тут.

 

Поліція тим часом уже заковувала Лейлу в наручники. Її обличчя було блідим, очі неспокійно бігали з боку в бік.

 

— Це не я! Ви помиляєтесь! Це все вона, — кричала вона, киваючи в мій бік. — Вона підбурювала, вона зруйнувала все!

 

— Замовкни, Лейло, — холодно відповів Емір. — Досить брехати.