Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

Він проводив поглядом поліцейських, що виводили її з дому, а потім повернувся до мене.

 

— Насте, — сказав він раптом, тихо, але дуже впевнено. — Ти маєш поїхати з ним. Ти потрібна Салімові більше, ніж я зараз.

 

— Але ж… — я розгубилася.

 

— Я розберуся тут, — додав він. — Ти тільки будь поряд. Йому потрібен хтось, хто триматиме його за руку. Хто дасть йому сили боротися.

 

Його очі на мить зустрілися з моїми, і я побачила в них більше, ніж просто прохання. Там був біль батька, який уперше в житті боявся втратити сина назавжди.

 

— Гаразд, — тихо відповіла я.

 

Я поспіхом підбігла до машини швидкої допомоги і встигла заскочити до неї, перш ніж двері зачинилися. В салоні було прохолодно, запах ліків і металу змішувався з відчуттям паніки, яка наповнювала кожен куточок.

 

Салім лежав на носилках, його очі були напівзаплющені. Я стиснула його руку, намагаючись дати хоч якусь підтримку.

 

— Ти не можеш зараз здатися, — прошепотіла я. — Не після всього цього. Ми ще не закінчили, Салім. Чуєш мене?

 

Він не відповів, але його пальці ледь помітно стиснули мої.

 

Дорогою до лікарні я лише молилася про одне: щоб він вижив. Щоб ця ніч не стала його останньою.

 

Лікарняна зала зустріла нас білим холодом і неоновим світлом. Салім був блідий, мов полотно, але ще дихав. Його терміново повезли в операційну, а мене залишили за дверима, за якими йшла боротьба за його життя.

 

Я сиділа на пластиковому стільці, обхопивши голову руками. Всі думки перемішалися. Перед очима постійно зринала сцена: Лейла з пістолетом, її кривий від ненависті рот, її слова, які дзвеніли в голові, мов розбите скло.

 

«Досить!» — і постріл.

 

Я здригалася щоразу, коли це згадувала. Вуха досі ніби закладало від того звуку.

 

— Пані, — почула я раптом голос лікаря і підняла голову. Його обличчя було стриманим, але втомленим. — Він у критичному стані, але шанси є. Ми зробимо все можливе.

 

Я кивнула, не маючи сил відповісти.

 

— Ви його дружина? — запитав він, дивлячись на мене з м'яким співчуттям.

 

Я задумалася на мить. Чи була я? Ні. Але хіба це мало значення зараз?

 

— Так, — видихнула я, навіть не задумуючись, звідки взялася ця відповідь. — Я його дружина.

 

Лікар кивнув і зник за дверима.

 

Раптом я відчула чиюсь руку на своєму плечі. Обернулася й побачила Еміра. Його очі були червоними, а на обличчі змішалися втома й біль. Він сів поруч, не кажучи ні слова, і просто поклав руку на мою.

 

— Як він? — нарешті запитав, але голос був тихим, ніби боявся почути відповідь.

 

— Шанси є, — відповіла я. — Але…

 

Я не договорила.

 

— Він сильний, — сказав Емір, стискаючи мою руку трохи міцніше. — Він боротиметься.

 

Мовчанка зависла між нами, як хмара, що тиснула на груди.

 

— Я думав, що ніколи цього не скажу, — раптом почав він, його голос був напруженим, — але він не такий, яким я його уявляв. Мій Салім… Він сильніший за мене.

 

Я глянула на нього, не вірячи своїм вухам.

 

— Ти це серйозно?

 

— Абсолютно, — відповів він, і в його очах з’явилася якась незвична вразливість. — Я завжди бачив у ньому тільки слабкість. Але зараз… він показав, що здатний на більше, ніж я міг уявити.

 

Його слова пробрали мене до глибини душі. Я раптом зрозуміла, що бачу перед собою не тільки суворого батька, а й чоловіка, який вперше намагається зрозуміти власного сина.

 

— Ти був поруч, коли він цього потребував, — сказала я. — Це важливо.

 

Емір повільно кивнув, але в його очах залишалася якась тінь.

 

— Тепер я буду поруч завжди.