Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

— П’яниця. 

— Сподіваюся, що ні. А я Орест на прізвисько Зуб. 

Орест зіскочив із ліжка і простягнув мені кулак. Я вдарив по ньому своїм. 

— Теж звучить красиво. 

— Зуб? 

— Ні, до чого тут Зуб? Орест. 

Орест схилив набік голову, — він намагався зрозуміти, жартую я чи ні. 

— Ви мені подобаєтеся, — зробив він висновок. — Ви перший, хто не спитав, чому Зуб. Принести вам чогось? У мене є вода без газу. Мабуть, за двадцять років у комі вас замучила спрага. 

Я кивнув, і Орест помчав по воду. 

Отже, я був у лікарні. У тій самій палаті, де опам’ятався у вівторок. На вішаку біля входу — та сама сорочка в клітинку й штани з потертим паском, що були на мені того дня, плюс незнайомий ціпок. Тримаючись за спинку ліжка, я зазирнув під нього — черевики теж тут, поруч із одноразовими капцями. 

Я сів, звісив ноги. Невеликий біль у тілі, трохи йде обертом голова і дере в горлі — непогано для людини, яка три дні пролежала без руху. 

Коли Орест повернувся, я вже натягнув штани й застібав ґудзики на сорочці. 

— Довго ж ти, — я миттю спустошив склянку. 

— Забув, що допив воду вночі. Довелося затриматися. 

— А ця тоді звідки? — я кивнув на півторалітрову пляшку, з якої він наливав. 

— Сторгував у сусіда за другий журнал. Чоловік повинен тримати свою обіцянку. Хочете ще? 

Він подобався мені дедалі дужче. 

Під черевиком я виявив картонний чотирикутник — візитівка Віктора Шевченка. Певно, загубив попередній пацієнт. Окрім імені, на ній були вказані номер телефону та e-mail, але ні посади, ні знайомих логотипів. Жодних Вікторів Шевченків я не знав — ну, крім відомого на всю країну бізнесмена, з яким ми не були знайомі особисто. Остання моя знахідка — ключі від квартири в тумбочці. А от подарованого мені Артуром ціпка зі скляним набалдашником тут не було — на вішаку бовтався інший, напевно, від того ж пацієнта, який загубив візитівку Шевченка. 

Можна було просто застелити ліжко й піти, наче мене й не було в палаті. 

— Ти не знаєш, лікар Артур Олександрович на місці? 

— Буде після обіду. На місці тільки черговий лікар. Дурна система. Аби сьогодні був понеділок, мене б уже виписали звідси. 

Засмучений Орест відчинив вікно й виглянув, мружачись від ранкового сонця. Я обіперся на підвіконня поруч. Було холодно, але такою є ціна, яку змушений платити кожен, хто зустрічає з вікна осінній ранок. 

«Зараз би на пробіжку», — подумав я й сам здивувався своєму бажанню. Людина три дні лежала колодою, а тепер хоче рвонути з місця, не розігрівши двигуна. Та потім я згадав устелений листям парк, блискучі вітрини магазинів, клацання світлофорів, шпичасті кульки нерозкритих каштанів, зелені літери метро — і бажання моє вже не здалося божевільним. 

— Ви чуєте? — спитав Орест. 

— Чую що? 

— Місто. Послухайте, — хлопчик заплющив очі. — За кілька кварталів звідси щойно відчинили двері магазину — я чую сигналізацію. В одній із квартир навпроти сміється дитина. А з того боку працює телевізор. Унизу котять валізу на коліщатках. Воркують голуби, — із моєї палати їх чути ще дужче. Я їх колекціоную — цікаві звуки. Збираю їх тут, — Орест постукав по лобі. — Поки я в лікарні, слухаю біля вікна вранці й увечері — бо в ранку і вечора різні звуки. 

Я заплющив очі й затих. І потроху місто, описане Орестом, стало звуками вимальовуватися і в моїй уяві. 

— А я колекціоную краєвиди з вікна, — похвалився я. 

Орест не був би хлопчиськом, якби не поцікавився, що ж мені вдалося зібрати. А я не був би колекціонером, якби відмовився розповісти про найцікавіші свої експонати: починаючи з краєвиду на озеро, яким і відкривалася моя колекція, і закінчуючи краєвидом на зоопарк — там, не встаючи з ліжка, можна було помахати рукою жирафу. Зрештою, мені здалося, що Орест занудьгував, і я згорнув розповідь — добре, що розмову про краєвид із вікна можна безболісно закінчити на будь-якому реченні. 

— Даси мені телефон? — спитав я, вдосталь наслухавшись міста. — Хочу викликати таксі. 

— Там батареї зосталося на пару відсотків, а зарядити я вже не зможу. Знаєте цю компанію, яка виробляє чудові телефони й жахливі шнури, що рвуться, як папір? І потім — ви впевнені, що лікарі так просто вас відпустять? — ледачо зауважив Орест. 

— Я просто не питатиму в них. 

Орест обернувся. 

— Ви плануєте втекти? — він зазирнув мені в очі, наче хотів переконатися, чи я не жартую. 

— У мене така традиція — бігати щоранку. 

— Ви ж щойно вийшли з коми! 

— У крайньому разі — швидка ходьба. Так ти даси мені викликати таксі? 

Орест склав руки на грудях і задумливо дійшов до дверей, потім повернувся й сів на ліжко. 

— Я теж чудово почуваюся. Заберіть мене звідси. Ви мене вивезете з лікарні, а я дам вам телефон. Чесна угода. Урешті-решт, димом своєї цигарки я витяг вас із коми — хтозна, скільки б ви ще пролежали. Сьогодні субота, мене ніхто не шукатиме. 

Я засміявся. 

— Куди відвезти? 

— Підкиньте мене назад у дитячий будинок. Мені не дозволили забрати сюди мою гітару, а так хочеться зіграти — аж пальці болять. До ранку понеділка я обіцяю сюди повернутися. 

Дитячий будинок. І чому я не здогадався, коли він заговорив про виноград? 

Орест вирішив, що я вагаюся. 

— Ви не граєте на гітарі? — не відступав він. — Та я все одно зможу вам пояснити, як це. Уявіть, ви закохалися в жінку. Закохалися так, що ладні віддати їй єдину склянку компоту, який уперше за пів року зварили не з сухофруктів, а з садової черешні. Але вам кажуть: ви зможете побачити своє кохання тільки в понеділок — якщо пощастить. Це ж довше, ніж вічність! Розумієте? Без гітари, без зарядки для телефону, а тепер і без журналів — як мені тут чекати понеділка? 

— Це буде схоже на викрадення неповнолітнього, стаття 146-та, пункт два. Карається строком до п’яти років, — заперечив я. 

Орест скривився, наче не зрозумів моїх слів, але я впевнений — тільки прикидався. 

Утім, чого мені боятися, вирішив я, адже в мене все одно немає цих п’яти років. 

— А чому Едем називає вас Капітаном? — Орест спитав так нетерпляче, наче це було