Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Що це? 

Солодкий аромат тютюну… Виноград… Цигарки зі смаком винограду! Закуриш — і опинишся біля підніжжя гори, де забігають за пагорб рівні смуги Кокура білого й сонце наповнює соком поки що зелені грона. 

— Цей листок надто твердий, — сказала мама. — Візьми його між долонь. 

Я слухняно стиснув листок долонями і відчув товсті жилки та грубу поверхню. 

До того дня я думав, що виноград росте на низьких кущах, як полуниці. 

— А тепер порівняй, — мама простягла мені молодий листок. — Нам потрібні такі. 

Тато стояв, заклавши великі пальці за ремінь, і жував виноградний вусик. Усе чесно. Він погодився повернути машину до виноградника, але попередив, що збирати листя не планує, оскільки і страв із них не їстиме. Тато в кулінарії традиціоналіст і не пристає на мамині експерименти. Капустяний листок йому кращий за найніжніший виноградний. 

Я повторив за батьком — хіба що ременя на мені не було, — вусик виявився кислим на смак. Що він у ньому знайшов? Одначе я зірвав ще один. Поки я кривився, мама встигла зібрати цілий стос молоденьких листочків. Тато помітив її старання й, наче вправний фокусник, начаклував поліетиленовий пакет. Кишені його штанів завжди набиті тим, що мама називає мотлохом, але в такі моменти батько бере реванш. 

Мама надула пакет і взялася укладати в нього виноградне листя. 

Нова хвиля цигаркового диму атакувала мої ніздрі, завісивши собою картину виноградного поля. Я відпустив її без жалю. Добрі спогади повертаються до мене легко й іноді раптово. Мій секрет простий. Коли ти щасливий, запам’ятовуй дрібниці, які тебе оточують: звуки, запахи, відчуття на кінчиках пальців. Потім, щоб повернути це, не треба навіть очі заплющувати. 

Замість блакитного неба наді мною виявилася біла стеля. Біле простирадло до підборіддя. Стопи покусує вовняна ковдра. Ліворуч височіє порожня стійка від крапельниці. Жодних сумнівів: я в лікарні. Я підняв руки — на правій катетер. Обмацав голову — ні бинтів, ані ран. Зігнув коліна — і вони вистрелили судомою. У горлі свербіло, наче в трахеї ялозили чимось чужорідним. 

Джерело диму я роздивився не відразу — спершу то був просто неясний силует у сліпучому прямокутнику відчиненого навстіж вікна. Коли очі призвичаїлися, виявилося — це хлопчисько заліз на стілець, обіперся руками на підвіконня і видихає дим у вікно, але примхливий вітер заносить його в кімнату. Пардон, у палату. 

Хлопець закашлявся. Погасив цигарку об зовнішнє підвіконня й театральним жестом викинув недокурок надвір. Розігнав руками вже розсіяний дим і стрибнув із табурета на підлогу. 

— Залиш щілину, — попросив я. 

Хлопчак здригнувся й різко обернувся. Переляк на його обличчі швидко змінився на подив. 

— Оце так! — він майже кричав. — Ви вийшли з коми! Це ж треба! 

Я показав йому великого пальця. 

— Якби мій сусід по палаті знав, що його цигарка здатна на таке, одним журналом я б не обійшовся — довелося б віддати всю колекцію, — продовжив малий. — І довго ви були в комі? 

— Говори тихіше, — попросив я. — І звідки людина, вийшовши з коми, може знати, скільки перебувала в ній? 

— Точно. Тоді давайте рахувати, — хлопчисько вже зовсім освоївся. — Зараз дві тисячі тридцятий. Ми вже створили колонію на Марсі. Людям тепер дають не імена, а цифри, — наприклад, мене звуть Двадцять один, а прізвище Дванадцятко. І цигарки тепер із вітамінами — їх призначають худим дітям, щоб набирали вагу. От бачите? — хлопчик підняв поли сорочки, помацав пальцем свої ребра, а потім сказав дуже повільно, наче запитував іноземця: — То що, якого року ви впали в кому? 

Я повірив — не в цигарки, звісно, а в дві тисячі тридцятий. На мить, але повірив, — надто вже переконливим був цей юний актор. А потім розреготався, та так, як ще не реготав, мабуть, цього року, і Двадцять один Дванадцятко залився сміхом разом зі мною. У коридорі грюкнули двері, і хлопчак затулив рота долонькою, не в змозі стримати сміх, але вуха його і далі танцювали джигу. 

— То який сьогодні день? — спитав я віддихавшись. — Але прошу тебе, цього разу не вигадуй. 

Двадцять один кивнув і витягнув із задньої кишені телефон. 

— От, — він показав мені екран телефону з датою й часом. — Щоб не думали, що я знову вигадав. 

Отже, суботній ранок. Я пам’ятав вечір вівторка. Значить, у комі я перебував трохи більше, ніж три дні. Спершу почалися галюцинації біля дзеркала, а потім я, мабуть, позбувся тями. Цікаво, хто ж мене знайшов. 

Я спробував сісти. Тепер заболіли м’язи спини, але загалом це виявилося значно легше, ніж я очікував. Хлопчина допоміг підняти подушку й умостився на сусіднє ліжко. 

— І ти справді поміняв журнал на цигарку? — я нарешті зручно всівся. 

— У мене їх два. Я мав привід для свята. Та й чого не віддаси заради краси моменту? Тепер, коли згадуватиму цей день, то зможу розповісти цілу історію. «Уранці зайшла медсестра зі ще одним результатом аналізів. Він підтверджував, що я видужав. Потім я виміняв у сусіда свій музичний журнал на цигарку і знайшов найбезпечніше місце — в палаті коматозника. Та щойно я викурив цигарку з якимось фруктовим смаком, як цей коматозник ожив». Бачите, є що розказати. 

— Вітаю з одужанням! І це був не фруктовий смак, а виноградний. 

— А, то ось який виноград на смак! Ну й гидота! 

— Ти ніколи не їв винограду? 

— І схоже, небагато втратив. 

Хлопець обперся на спинку ліжка і витягнув ноги. 

— Знав я одного такого хлопчика, який теж пізно скуштував виноград, — мені теж нікуди було поспішати. 

Двадцять один Дванадцятко удав, що позіхає. 

— Сподіваюся, ця історія закінчується тим, що хлопчик виріс і став музикантом, або маніяком, або мільйонером. Особливо мене цікавлять хлопчики, які стають музикантами. Тільки не якимись там піаністами чи скрипалями. Справжніми музикантами, з гітарою або хоча б із барабанними паличками. 

Я позіхнув, тільки на відміну від нього — по-справжньому. 

— Едем, — підняв я долоню в привітанні. 

— Звучить красиво. Це професія чи лайка? Якщо мат, то якою мовою, щоб не обізвати іноземця справжнім Едемом і не отримати на горіхи? 

— Ти вже близький до цього. Це моє ім’я. 

Хлопчик затулив вуха долонями. 

— Забезпечую їм безпеку перед наступним запитанням, — пояснив він. —