Емілі Теш - Трохи відчайдушної слави, Емілі Теш

плеча. Її форма була з довгими рукавами. Їй було страшенно холодно, а тепло його руки, коли вона погладила тканину не в той бік її руки, було майже болючим.

«Припиніть, — сказала вона.

Це було приглушено його ротом. Кіра знайшла в собі відчайдушну силу й відвернула обличчя. — Перестаньте, — знову сказала вона.

Лещата Джоле розслабилися, але він не відпустив. Він дивився на неї. Кіра відчув його спокійний і задумливий погляд, наче це був кругляк Ісаака, суцільний камінь, що з безжальною силою штовхається крізь порожній простір. Вона не могла зустрітися з ним очима.

Чому ти не борешся, чому ти не борешся, який з тебе сенс, якщо ти не вмієш боротися, — сказав тихий голосок у її потилиці. Ясність, яку вона відчула хвилину тому, розлетілася на сотні незрозумілих осколків. Вона постійно думала про дурні несуттєві речі. Як Гарріман хапає її в коридорі Ойкоса. Яке це відчуття, коли на тебе полює безжальний бойовий монстр, удвічі більший за тебе? Ісо, який дивиться на неї з камери. Чому ти боїшся мене?

Мама: спогад із життя, яке Кіра ледве мала шанс прожити. Адмірал Марстон, велика, широка і зухвала: безжальна на критику, щедра на похвалу, герой людства, підкорювач зірок. На цій шкалі часу — навіть голос останнього сигналу лиха Віктрікс. Навіть плями крові на стіні. Все зникло, все очищене.

Джоле відпустив її плече — кожен м’яз на плечах Кіра був стиснутий до судоми — і поклав руку на її підборіддя. Він повернув її обличчя, щоб вона дивилася на нього.

— Нема чого боятися, — лагідно сказав він - Валькірі.

«Я не вона», — сказала Кіра.

«Звичайно ні. Ти б ніколи мене не зрадила».

Він думав, що вона говорить про Урсу. Кіра відкрила рота, щоб пояснити. Джоле знову поцілував її.

Цього разу вона якось знайшла в собі сили поворухнутися. Вона підняла руки й відштовхнула його. Вона мала на увазі, що це буде сильно, але рух вийшов нерішучим. Хоча цього було достатньо, щоб відштовхнути його назад. Потім, навіть не вирішуючи це зробити, її мозок кинувся зі свого місця.

Це був жалюгідний і непереконливий відгомін того, як насправді мали б виглядати бої. Але удар зачепив Джоле хвору ногу. Він перекинувся зі свого положення навпочіпки й незграбно сів на підлогу.

Кіра швидко підвелася. Командирське крісло було схоже на пастку.

Джоле розтирав литку. — У цьому не було потреби, — м’яко сказав він. «Все, що тобі потрібно було зробити, це сказати «ні».

«Але я зробила це, — подумала Кіра. Чи це була не я?

Вона стояла, дивлячись на нього згори вниз. Джоле все ще мав масивну статуру справжніх солдатів Землі. Він був вищий за неї. Цей ракурс здавався зовсім неправильним.

Коли він простяг руку, щоб йому допомогли піднятися, Кіра узяла її. Вона дозволила йому використати її як важіль, щоб стати на ноги. Вона не могла сказати, чому вона це зробила. Коли він торкався її, її шкіра мурашилася. Вона хотіла бути хворою. Але вона також відчувала жахливу провину. Вона вдарила ногою ветерана загибелі Землі саме там, де його стара травма зашкодила б йому найбільше. Вона могла просто сказати “ні”. Вона не могла?

Джоле пирхнув і відпустив її руку, злегка поплескавши її, перш ніж відсторонитися. «Не виглядай такою стурбованою, люба», — сказав він. «Ти мене не образила».

Люба? — подумала Кіра. Тоді в її голові з’явився простір, де мала бути наступна думка. Вона відчувала її форму, щось холодне, яскраве й гостре, як ніж. Але це був клинок без ручки. Вона не могла його взяти. Вона не могла цим скористатися.

А ти думала, що він герой, — сказав цинічний, дедалі віддаленіший голос Валері Марстон у цю порожнечу.

І ти вважала його жахливим монстром.

Але ти помилилася обидва рази, чи не так?

Він просто плазун, який захопив владу. Ось і все.

Кіра здивовано глянула на командира Джоле. Він був рушійною силою станції Гея, великим героєм, який кинув виклик майоді, душею та центром її дитинства. Вона любила його. Вона називала його дядьком. Вона зробила все, що, на її думку, сподобалося б йому. Яким неймовірно, смішно, жахливо маленьким він був. Яким жалюгідним. Він сформував станцію Гея та все їхнє життя, і для чого? Він говорив про підкорення всесвіту для людства, і навіть зараз він був загрозою для Хризотеміди, загрозою для Урси, загрозою для самої Кіри. Але все це не робило його великою людиною.

Кіра раптово уявила, як це було б сказати йому: «Я бачила тебе на Судному дні, і ти не робив нічого сміливого, ти намагався втекти». Я бачила тебе в іншому житті, і ти там теж був злісним старцем. Ти ніколи не був чимось іншим.

І я міг бути іншим.

Джоле все ще дивився на неї. Цього разу Кіра зустрівся з ним поглядом. Запала тиша, де вона ледь не сказала щось. Джоле підозріло зморщив лоб, ніби він якимось чином побачив за нею довгу тінь чогось набагато більшого, ніж він сам.

А потім приклав руку до вуха й різко сказав: «Повторіть це».

Відвернувшись, Кіра почала шукати свій навушник. Вона поклала його назад у вухо якраз вчасно, щоб почути, як Аві сказав: «Прокляття, прокляття, прокляття, ох, Ісо!

Кіра зберігала спокій і перейшла на офіційний командний канал, де начальник Agricole говорив: «…незрозуміло, як довго він ховається там, сер. Прохання дозволити бойовому складу провести повну зачистку».

«Рассел, прослідкуйте, як це буде зроблено», — наказав командир Джоле і ледве дочекався підтвердження. «Ви кажете, що у нього був був зв’язок?»

«Зараз ми намагаємося це відстежити». Це були Системи.

«Я хочу знати, з ким він розмовляв. Не гайте часу, доручіть це Ліні. Я хочу, щоб вона була тут. А також негайно приведііть маджо на мостик Віктрікса. Подвійну охорону. Цього разу не загубіть його». Рот Джоле був стиснутий від люті. «Гарно і ніжно. Переконайтеся, що він ще може говорити».

Кіра була змушена стояти на крок позаду стільця Джоле й на крок ліворуч, коли вони притягли Ісо. З ним було четверо солдатів, усі масивні. Вони вивели Ісо на командну платформу й зайняли позиції навколо ного, усі підготовлені та готові, наче Ісо збирався атакувати будь-якої миті. Кіра відчула спалах збентеження за свій вид. Ісо виглядав таким маленьким. Його великі сріблясті очі зустрілися з очима Кіри лише на мить, а потім пробігли по ній, наче вона не мала значення. Його гребінь опускався, а потім знову піднімався. Кіра спрямувала свій погляд прямо перед собою.

“Зв’язок?” — запитав Джоле.

Капрал Лін вийшла на командну платформу, вчепилася за поручні, хрипучи, і сказала: «Дайте мені секунду, Ей-Джей, не