Джон Гришем - Фірма

апаратів, жодних трубок, жодних провідців. Він сів на єдиний у палаті стілець. Поклав ноги на ліжко.

— Джин подала на розлучення. Знаєш?

— Я чув уже. Але ж ти не здивований, правда?

— Я здивований, що вона цього не зробила ще минулого року. Я їй пропоную нічогеньку суму, щоб усе владнати. Сподіваюся, що вона візьме гроші. Мені не потрібне брудне розлучення.

«А кому воно потрібне», — подумав собі Мітч.

— А Ламберт що сказав?

— От оце було справді весело. Я ще жодного разу за дев’ятнадцять років не бачив, щоб він втрачав над собою контроль. І на тобі. Наговорив мені, мовляв, я занадто багато випиваю, що бігаю за жінками і ще біс знає що. Сказав, що я ганьблю всю фірму. І порадив ходити до психіатра.

Розмовляв Ейвері повільно, наче над силу, голос був сиплим, слабким. Та все одно все здавалося награним. Через кілька речень він забувався й починав розмовляти нормально. Лежав він рівненько, непорушно, краї простирадла акуратно підтикані з боків. Колір шкіри цілком здоровий.

— Я гадаю, тобі й справді потрібен психіатр, а то й два.

— От спасибі. А я думаю, що мені потрібно місяць провести на сонечку. Лікар казав, що випише мене за три-чотири дні. А працювати заборонив аж два місяці. Шістдесят днів, Мітчу. Казав, що я ні за яких обставин не повинен і близько підходити до роботи аж шістдесят днів.

— Яка радість! Я думаю, і мені такий напад не завадить.

— З твоїми темпами він тобі гарантований.

— То ти тепер вже й лікар?

— Ні, я просто наляканий. Коли приходить такий страх, то вже починаєш багато над чим замислюватися. Сьогодні я вперше в житті подумав про смерть. Коли ти не замислюєшся про смерть, то й життя не цінуватимеш.

— Щось розмова наша стає дуже серйозною.

— Та знаю. Як там Еббі?

— Та все гаразд, сподіваюся. Я з нею давно не бачився.

— Ти б краще поїхав до неї й забрав додому. Й подумав про те, щоб вона була щасливою. Шістдесят годин на тиждень, Мітчу, це дуже багато. Якщо ти працюватимеш більше, то і шлюб свій зруйнуєш, і сам загнешся. Якщо вона хоче дітей, то заведіть їх. Якби ж я міг почати спочатку!

— До біса це, Ейвері! Що ти себе ховаєш раніше часу? Тобі лише сорок чотири, і це всього лиш легкий серцевий напад. Ти ж поки що не став овочем?

Ввійшов санітар, втупився в Мітча.

— Час відвідування скінчився, сер. Ви маєте йти.

Мітч скочив на ноги. Так, авжеж. Він поплескав Ейвері по стопах і пішов до дверей.

— За кілька днів побачимося.

— Дякую, що зайшов. Передавай вітання Еббі.

Ліфт прийшов порожнім. Мітч натиснув кнопку шістнадцятого поверху й за кілька секунд вийшов. Ще два прольоти він ішов сходами пішки — на вісімнадцятий поверх — там перевів подих, розчинив двері й вийшов у коридор. Оддалік від ліфта стояв під стіною Рік Еклін і щось шепотів у трубку поламаного таксофону. Він кивнув Мітчеві, коли той наблизився, і вказав йому на приміщення, де зазвичай чекали схвильовані родичі хворих. Тепер тут було темно й порожньо. Виднілися два ряди складних стільців і вимкнений телевізор. Лише автомат з кока-колою ледь освітлював кімнату. Поруч із ним сидів Тарранс і переглядав якийсь старий журнал. Одягнений він був у фланелевий спортивний костюм, на голові пов’язка, темно-сині шкарпетки, білі текстильні кеди. Тарранс — бігун підтюпцем.

Мітч усівся поруч обличчям до коридору.

— Все чисто. За тобою йшли від фірми до стоянки, тоді зникли. Еклін зараз у коридорі. І Лейні поблизу. Ти можеш розслабитися.

— Класна в тебе пов’язка.

— Дякую.

— Ти явно отримав моє повідомлення.

— Це ж очевидно. Розумно ти придумав, Мак-Діре. Сиджу я сьогодні вдень за столом, займаюся власними справами, в мене ж крім фірми Бендіні є про що думати. Тут заходить секретарка й каже, що телефонує якась жінка й хоче зі мною поговорити про якогось чоловіка на ім’я Марті Козінскі. Я підстрибую, хапаю слухавку — звісно, це твоя та жінка. Як завжди, каже про терміновість. Тож кажу їй: окей, поговорімо. Так ні, на це вона не згодна. Примушує мене все покинути і мчати до «Пібоді», до бару — як там він називається? «Маллардс»? І там сидіти й чекати. Тож сиджу я там, роздумую, яким був дурним, адже наші телефони не прослуховуються. Чорти б тебе взяли, Мітчу, я впевнений, наші лінії чисті. По них можна розмовляти! Я сиджу, попиваю каву, і до мене підходить бармен, питає, чи мене звати Козінскі, я перепитую: Козінскі, а ім’я як? Так питаю, для сміху, раз вже почали цей спектакль. А той так здивовано пояснює: Марті Козінскі. Я кажу, мовляв, так, це я. І почуваюся повним бевзем, Мітчу. Тож він говорить, що мене кличуть до телефону. Я йду до бару, а то вона дзвонить, начебто в Толлара серцевий напад чи щось таке і що ти близько одинадцятої будеш тут. Непогано вигадав.

— Спрацювало, чи не так?

— Так, і далі працюватиме, хіба тільки вона про все може говорити прямо, подзвонивши на робочий телефон.

— А мені так більше подобається. Безпечніше. Та й ти хоч колись надвір виберешся.

— Так і є, до біса правда. І я, і троє зі мною.

— Послухай-но, Таррансе, будемо чинити по-моєму, гаразд? Я головою ризикую, а не ти.

— Авжеж, авжеж. А на якому це ти чортові їздиш?

— Взяв напрокат «форд-селебріті». Гарна, правда ж?

— А що вже сталося з чорною юридичною машинкою?

— Та комашня замучила. В ній завелося сила жуків. В суботу ввечері в Нешвілі я припаркувався на вулиці, лишив ключі. А хтось її й позичив. От я люблю співати, та голос маю кепський. Відколи навчився кермувати, я постійно співаю в авто на самоті. Та в присутності жуків мені якось співати незручно, і мені вже це набридло.

Тарранс не зміг стримати усмішку.

— Якби ж ти сьогодні бачив обличчя Олівера Ламберта, коли я до нього увійшов і поклав на стіл поліцейський рапорт. Він став мимрити щось і заїкатися про те, як йому шкода. А я вдавав з себе засмученого. Страховка збитки покриє, тож Олівер каже, що мені дадуть нову машину. А поки що пропонує знайти іншу, орендовану. Я відповідаю, що вже це зробив. Винайняв одну в