Джон Гришем - Фірма

Нешвілі, в суботу ввечері. Як же це йому не сподобалося, адже в ній немає жучків! Він сам телефонує дилерові з «БМВ», поки я там, і допитується про новий автомобіль для мене. Спитав, якому кольору я надаю перевагу. А я сказав, що мені чорний вже набрид, і що хочу авто винного кольору, а оббивка в салоні щоб була бежева. Вчора я побував у представництві «БМВ», все обдивився. Там жодної моделі винного кольору не було. Отже, каже він по телефону, яку ж то я хочу модель, а той відповідає, що в них таких немає. Може, мені до вподоби чорна чи темно-синя, чи сіра, чи червона, чи біла? Ні, ні, ні. Я хочу лише винного кольору. Він каже, що її доведеться замовляти. Чудово, сказав я. Він поклав слухавку й спитав знову, чи я впевнений щодо іншого кольору, а я кажу, тільки винного. Він хотів було посперечатися, та вже зрозумів, як би це здавалося нерозумно. Тож уперше за десять місяців я можу співати у своїй автівці.

— Але ж Мітчу, «селебріті»! Як на крутого юриста, таке не годиться.

— Я впораюся.

Тарранс і далі усміхався, почуте на нього справило враження.

— Цікаво, що робитимуть скупники краденого, коли виявлять наші жучки?

— Напевне, здадуть в ломбард як причандалля до магнітофонів. Скільки воно може коштувати?

— Наші казали, що апаратура першокласна. Тисяч на десять-п’ятнадцять потягне. Не знаю напевне. Комедія.

Повз них, голосно розмовляючи, пройшли дві медсестри, звернули, і знову стало все тихо. Еклін знову взявся набирати номер.

— Що з Толларом? — запитав Тарранс.

— Просто супер. Сподіваюся, як матиму серцевий напад, він минеться так само. Він тут пробуде декілька днів, а на роботу не вийде ще два місяці. Нічого з ним серйозного нема.

— Ти можеш до його кабінету потрапити?

— А навіщо? Я в ньому вже все скопіював.

Тарранс присунувся ближче, чекав, що він скаже ще.

— Ні, до його кабінету я не зможу зайти. На третьому й четвертому поверхах поміняли всі замки. В підвалі теж.

— А ти звідки знаєш про це?

— Та жінка, Таррансе. Моя помічниця за минулий тиждень заходила в кожен кабінет в будинку, в підвалі теж. Вона кожні двері перевірила, не оминула жодної шухляди, заглянула в кожну шафу. Вона й пошту читала, і папки переглядала, перерила сміття. А сміття того насправді небагато. У фірмі встановили десять шредерів. Чотири з них — у підвалі. Ти про це знав?

Тарранс ловив кожне слово, обличчя було непорушним.

— Як же вона...

— Не запитуй, Таррансе, бо я тобі не відповім.

— Так вона працює там! Секретаркою чи ще кимось! Вона тобі допомагає зсередини.

Мітч ніби розчаровано похитав головою.

— Геніально, Таррансе. Вона ж тобі сьогодні двічі телефонувала. Першого разу о чверть на третю, другого — десь через годину. Так як же секретарка може двічі подзвонити до ФБР з різницею в одну годину?

— А може, сьогодні вона не на роботі. Можливо, що телефонувала з дому.

— Ти помиляєшся, Таррансе. І облиш свої здогади. Не витрачай дарма час. Не хвилюйся: вона працює на мене, разом з нею ми для вас переправимо товар.

— А що там у підвалі?

— Одне просторе приміщення, розділене на дванадцять відсіків. У кожному — письмові столи з паперами й сотні шафок з документами. В кожній шафці — замки й сигналізація. На мою думку, то і є оперативний центр з відмивання грошей. На стінах вона помітила назви й телефонні номери десятків банків у Карибському Басейні. Зверху там просто так нічого не лежить. Вони дуже обачні. Збоку є маленька кімната, повна комп’ютерів, кожен більший за холодильник, усе надійно замкнено.

— Схоже, що саме так і є.

— Так, це воно, але забудь. Туди неможливо пробратися, не викликавши тривогу. Абсолютно неможливо. Я знаю лише один спосіб, як звідти забрати папери.

— І який?

— Ордер на обшук.

— Забудь про це. Які можуть бути причини?

— Послухай мене, Таррансе. Ось як воно має бути. Я не можу вам передати всі документи, які ви хочете, але можу дати всі необхідні. В мене вже їх більше десяти тисяч, і хоч я їх всі ще не переглянув, вже побачив досить, щоб знати, якщо вони будуть у вас в руках, ви зможете їх показати судді, і той вам підпише ордер на обшук на Фронт-стріт. В мене досить матеріалу, щоб висунути обвинувачення половині фірми. І ті ж самі документи будуть приводом отримати ордер на обшук, а звідти докази для обвинувачення ви будете вивозити вантажівками. І по-іншому не вийде.

Тарранс пройшовся коридором. Нікого не побачив. Потягнувся, підійшов до автомата з напоями. Сперся на нього, визирнув у вікно, що виходило на схід.

— Чому тільки пів фірми?

— Це спочатку половина. Плюс ще партнери, які вже у відставці. З документів зрозуміло, що вони заснували на Кайманах на гроші сімейки Моролто дуті компанії. І це буде легко довести. І щойно ви матимете на руках усі записи, ваша теорія змови знайде підтвердження, тоді ви висунете обвинувачення кожному.

— Звідки ти взяв документи?

— Мені просто пощастило. Дуже пощастило. Я вирахував, що фірмі не обов’язково всі папери з Кайманських банків тримати у США. Я припустив, що вони там, на Кайманах. І на щастя, я мав рацію. Ми скопіювали всі папери на Кайманах.

— Ми?

— Моя помічниця і я. І ще друг.

— А де документи зараз?

— Знову ти зі своїми запитаннями, Таррансе! Вони у мене. Це все, що тобі потрібно знати.

— Мені потрібні ті папери, що в підвалі.

— Послухай-но, Таррансе. Уважно слухай. Документи з підвалу не дістати, поки ви не прийдете з ордером на обшук. Це неможливо, чуєш?

— І хто працює у підвалі?

— Не знаю. Я тут десять місяців. І ще жодного не бачив. Не знаю, де вони залишають авто, як і коли приходять і виходять. Вони невидимі. Я вважаю, що партнери та ті, що в підвалі, і виконують брудну роботу.

— А яка там у них апаратура?

— Дві копіювальні машини, чотири шредери, швидкісні принтери. А комп’ютери — просто витвори мистецтва.

Тарранс замислено пройшов повз вікно.

— Щось у цьому є. Багато чого прояснює. А я все думав: як же фірмі, в якій стільки секретарок, простих працівників та клерків вдається тримати в таємниці свої зв’язки