Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Моєю найліпшою приятелькою була, певна річ, Марджорі, а тітку Пеґ із Олів я завжди вважала своїми родичками.

Проте біля нас із Марджорі весь час крутилося ще багато інших жінок.

Наприклад, Марті — докторантка з літератури в Нью-Йоркському університеті, неймовірно розумна й кумедна. Ми познайомилися з нею на безкоштовному концерті в «Разерфорд-плейс». Карен — секретарка в Музеї сучасного мистецтва, яка мріяла стати художницею і разом із Марджорі навчалася у школі мистецтв Парсонса. Ровен — гінекологиня, від якої ми всі умлівали і яка не раз ставала нам у пригоді. С’юзен — учителька початкової школи, яка захоплювалася сучасними танцями. Келлі — власниця квіткової крамниці за рогом. Аніта — спадкоємиця багатого роду, яка ніколи пальцем об палець не вдарила, але роздобула для нас копію ключа до Ґрамерсі-парку, за що ми їй були до віку вдячні. Були й інші жінки, які з’являлися в моєму житті і з часом зникали. Іноді ми з Марджорі втрачали подругу, коли та виходила заміж. А іноді — після розлучення — повертали її назад. Одні жінки перебиралися до міста, інші покидали його.

Життєві води то припливали, то відпливали. Дружнє коло то ширшало, то звужувалось, то знову ширшало.

Але місце зустрічі для нас, жінок, залишалося незмінне: дах нашого будинку на Вісімнадцятій вулиці, куди ми видиралися пожежною драбиною за вікном моєї спальні. Ми з Марджорі витягували на дах кілька дешевих розкладних крісел, і як тільки випадала погожа днина, проводили там вечори разом із подружками. Літо за літом наша тісна жіноча зграйка сиділа під тим, що у Нью-Йорку вважають світлом зірок.

Ми курили цигарки, цмулили дешеве вино, слухали музику з транзистора й ділилися одна з одною великими й малими життєвими клопотами.

Одного немилосердно спекотного серпневого вечора Марджорі зуміла виштовхати на дах великого вентилятора. Вона увімкнула його в розетку на моїй кухні, скориставшись промисловим подовжувачем. У наших очах Марджорі стала завдяки цьому геніальною людиною — як Леонардо да Вінчі. Нас обвівав штучний вітер від вентилятора, а ми сиділи, піднімаючи раз у раз блузки, щоб охолодити груди, і вдавали, ніби ми на пляжі на якомусь екзотичному острові. Це одні з моїх найприємніших спогадів із 1950-х років.

Саме на даху нашого невеликого весільного салону я збагнула одну істину: коли жінки збираються самі й жодного чоловіка на горизонті не видно, вони не мусять бути кимось — вони можуть просто бути.

А 1955 року Марджорі завагітніла.

Я завжди боялася, що рано чи пізно завагітнію — принаймні шанси в мене було явно більші, — але «пощастило» горопашній Марджорі. Винуватцем був старий одружений професор мистецтвознавства, з яким вона роками крутила роман. (Хоча Марджорі сказала б, що винною була вона сама — через те, що стільки життя змарнувала на одруженого чоловіка, який все обіцяв і обіцяв, що покине свою дружину заради неї, хай тільки Марджорі «перестане поводитись так по-жидівськи».) Того вечора ми з подружками сиділи на даху, коли вона розповіла нам цю новину.

— Ти впевнена? — запитала Ровен, гінекологиня. — Може, прийдеш до мене в кабінет і зробиш тест?

— Тест мені ні до чого, — відказала Марджорі. — Нема моїх місячних. Були й загули.

— І давно загули? — запитала Ровен.

— Ну, вони ніколи не були регулярні, але… місяців три?

Запала напружена мовчанка, яка настає між жінками, коли котрась із них повідомляє, що випадково завагітніла.

Це справа найсерйознішої ваги. Я відчувала, що жодна з нас не хотіла казати ні слова, поки Марджорі не розповіла інших подробиць. Ми хотіли почути її план, щоб підтримати його, хоч яким він був. Але вона, скинувши на нас таку бомбу, так і сиділа мовчки й нічого додавати не збиралася.

Урешті-решт я запитала:

— А що про це каже Джордж?

Джорджем звали, звісно ж, того одруженого професора-антисеміта, якому так подобалось кохатися з єврейками.

— А чому ти вирішила, що то Джордж? — піддражнила мене Марджорі. Ми всі знали, що то Джордж. Це завжди був він. І цього разу, звичайно, теж. Марджорі закохалася у Джорджа багато-багато років тому, коли ще була наївною студенткою його курсу «Скульптура в сучасній Європі».

— Я не казала йому, — відповіла Марджорі. — І думаю, що й не скажу. Я просто перестану з ним бачитись. Поставлю з цієї миті крапку. Це, як мінімум, хороша причина, щоб більше з ним не спати.

Ровен відразу перейшла до діла:

— Ти не думала перервати вагітність?

— Ні. Я б цього не зробила. Хоча, може, і зробила б, але вже запізно.

Вона запалила ще одну цигарку і ще раз ковтнула вина — так у 1950-х роках виглядала вагітність.

— Я дізналася про одне місце в Канаді, — сказала Марджорі. — Щось типу притулку для незаміжніх матерів, але набагато краще. Своя кімната і всяке таке. Наскільки я розумію, клієнтки там трохи старші. Жінки при грошах. Я можу поїхати туди ближче до кінця, коли більше не зможу ховати живота. Скажу всім, що їду у відпустку, хоч я відпустки в житті не брала і мені ніхто не повірить, але інших варіантів нема. Вони навіть сказали, що зможуть прилаштувати дитину в єврейську сім’ю, хоча де вони, цікаво, знайдуть єврейську сім’ю в Канаді? Але мені й так до релігії байдуже, ви в курсі. Основне, щоб родина була хороша. Притулок, здається, непоганий. Дорогий, правда, але я вже розкошелюся. Візьму з тих, що відкладені на Париж.

Марджорі, як завжди, перш ніж звертатися по допомогу до друзів, розв’язала проблему самотужки, і її план справді звучав розумно. Але мені все одно краялося серце. Марджорі це все було геть ні до чого. Ми з нею роками заощаджували, щоб колись разом поїхати в Париж. Ми планували, що як тільки назбираємо грошей, зачинимо салон на цілий серпень, сядемо на «Квін Елізабет» і попливемо до Франції. То була наша спільна мрія. І ми вже зібрали майже всю суму. Стільки років гарували без вихідних. І от тобі на.

Я тут же вирішила, що поїду в Канаду разом із нею. Ми зачинимо ательє на стільки, на скільки треба. Хоч куди вона подасться — я подамся слідом. Буду поруч, поки вона народить. Витрачу свою половину «паризьких» грошей, щоб придбати автівку. Куплю все, що буде їй потрібно.

Я підсунула своє крісло до Марджорі й узяла її за руку.

— Ти все мудро придумала, дорога, — сказала я. — Я буду з тобою.

— Мудро, кажеш? — Марджорі ще раз затягнулася цигаркою і обвела нас усіх поглядом. Кожна з нас мала на лиці