Елізабет Гілберт - Місто дівчат

він тишком схиляв голову над газетою і вдавав, ніби нічого не помічає. Річ у тім, що за елегантною уніформою та професійним вишколом ховався богемний Боббі. Він мешкав у Вілледжі й щоліта на два тижні їздив у Катскільські гори малювати аквареллю й розгулювати наголяса в мистецькому таборі для «натуристів». Тому нема що казати — Боббі був не з тих, хто любить когось осуджувати. А якщо хтось надокучав мені непроханими залицяннями, Боббі втручався й просив джентльмена дати леді спокій. Я обожнювала Боббі й, можливо, колись закрутила б із ним роман, але в ролі мого охоронця я потребувала його більше, ніж у ролі коханця.

Ну а стосовно чоловіків у готельних номерах, то ми переживали спільну пригоду, а потім я зазвичай більше ніколи їх не бачила.

Я воліла покинути їхнє ліжко, перш ніж вони починали розповідати мені про себе те, чого мені не хотілося знати.

Якщо тебе, Анджело, цікавить, чи закохалась я бодай в котрогось із тих джентльменів, то ось тобі моя відповідь: ні. Я мала коханців, але не кохання. Деякі з них стали моїми хлопцями, а серед тих хлопців кілька обраних перейшли у статус друзів (найліпший сценарій з усіх можливих). Проте наші стосунки ніколи не наближалися до того, щó можна було б назвати справжнім коханням. Може, я просто його не шукала. А може, мене від нього Бог милував. Ніщо не здатне перевернути життя догори дриґом так, як справжнє кохання, — принаймні я не раз це бачила.

Утім, деякі чоловіки мені по-справжньому подобалися.

Певний час я крутила роман із молодим — дуже молодим — угорським художником, з яким познайомилася на виставці картин у «Парк-авеню Арморі». Його звали Ботонд, і він був істинним ягнятком. Я привела його до своєї квартири в перший же вечір нашого знайомства, і за мить до того, як ми мали зайнятися сексом, він сказав мені, що йому не потрібний презерватив, бо «ти гарна жінка, і я не сумніваюсь, що ти здорова». Я сіла на ліжку, ввімкнула світло й сказала цьому хлопцю, який годився мені за сина:

— А тепер послухай мене, Ботонде. Так, я дійсно гарна жінка. Але є одна дуже важлива річ, яку ти повинен запам’ятати до кінця життя: якщо жінка готова покликати тебе до свого дому й кохатися з тобою, хоч знає тебе лише годину, значить, це для неї не вперше. Тому завжди — чуєш мене, завжди! — надівай презерватив.

Солоденький Ботонд із його круглими щічками й жахливою стрижкою!

Після нього був Г’ю — спокійний, приязний вдівець, який одного дня завітав до нашого салону разом зі своєю донькою, щоб замовити для неї весільну сукню. Він видався мені таким приємним і привабливим, що коли ми закінчили всі справи, я нишком всунула йому в руку записку зі своїм номером телефону і шепнула: «Дзвоніть мені в будь-який час, коли вам захочеться провести ніч разом».

Він явно засоромився від моїх слів, але мені зовсім не хотілося, аби він вислизнув від мене!

Років через два у моїй квартирі одного суботнього пообіддя пролунав дзвінок. То був Г’ю! Схвильовано затинаючись, він знову представився, а далі, вочевидь, не знав, як продовжити розмову. Усміхнувшись у слухавку, я кинулась йому на допомогу. «Г’ю, — мовила я, — дуже рада вас чути. Вам нема чого соромитись. Я ж казала: у будь-який час. Чому б нам не зустрітися просто зараз?»

Тебе цікавить, чи хтось із тих чоловіків колись закохувався в мене? Що ж, бувало й таке. Але мені завжди вдавалося відмовити їх від цієї думки. Чоловікові, в якого щойно був хороший секс, легко повірити в те, що він закоханий. А я до того часу стала дуже вправною в сексі, Анджело. Практики мені точно не бракувало. (Я колись сказала Марджорі: «У цьому світі я добре вмію дві справи: займатися сексом і шити». А вона на це відповіла: «Що ж, дорогенька, принаймні для заробітку ти вибрала правильну справу».) Коли чоловіки дивилися на мене надто вже розчуленим поглядом, я просто пояснювала їм, що вони закохалися не в мене, а в наші любощі, і після цього вони зазвичай заспокоювалися.

Хочеш спитати, чи опинялася я колись під загрозою на тих нічних побаченнях із незнайомцями? Чесна відповідь може бути тільки одна: так. Проте мене це не зупиняло. Я поводилась якомога обачніше, але, вибираючи коханця, могла керуватись хіба власним чуттям. Іноді я вибирала не того, кого треба. Але це було неминуче. Бувало таке, що за зачиненими дверима все відбувалося грубше й ризикованіше, ніж я воліла б. Не часто, але деколи. У таких випадках я викручувалась як могла, наче досвідчений моряк під час шторму.

Не знаю, як це краще пояснити. Час від часу траплялися неприємні ночі, але я жодного разу не почувалась скривдженою назавжди. Та й небезпека ніколи мене не стримувала.

Я охоче йшла на ризик. Свобода була для мене важливіша за безпеку.

А якщо тобі кортить запитати, чи мучили мене колись докори сумління через нерозбірливість у стосунках, то я відповім так само чесно: ні. Через свою поведінку, яка геть відрізнялася від поведінки інших жінок, я вважала себе дивною, але не зіпсутою.

Так, колись мені справді здавалося, що я зіпсута. Під час «пісних» воєнних років я носила на своїх плечах тягар сорому після інциденту з Едною Паркер Вотсон, а фраза «мала паскудна шльондра» не виходила мені з голови. Та коли війна закінчилась, я поставила на цьому крапку. Напевно, мене спонукала до цього загибель Волтера, бо мені було прикро думати, що брат помер, так і не насолодившись життям. Війна вселила в мене розуміння, що життя небезпечне і скороминуче, тож нема сенсу відмовляти собі в задоволенні чи у пригодах, поки ти ще живеш на цьому світі. Я б могла витратити решту свого життя, намагаючись довести, що я хороша дівчинка, але це було б несправедливо щодо тієї, ким я насправді була. Я вірила в те, що якщо я й не хороша дівчинка, то принаймні хороша людина. Просто такі вже в мене апетити. Тому я перестала відмовляти собі в тому, чого щиро хотіла. І шукала способи подарувати собі насолоду. Від одружених чоловіків я трималася подалі й тому була певна, що нікому не завдаю шкоди.

Хай там як, а в житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає безкінечно соромитися.

І тоді вона вільна стати тією, якою насправді є.

Розділ двадцять восьмий

Подружок мені не