Елізабет Гілберт - Місто дівчат

А тоді сталося несподіване. Марджорі раптом вишкірилася до мене своєю трохи божевільною, кривою посмішкою.

І сказала:

— Ні в яку Канаду я не поїду, гори воно все вогнем! О Господи, Вівіан, у мене, певно, вже поїхав дах, але я щойно передумала. Я маю ліпший план. Ні, не ліпший. Інший. Я її залишу.

— Кого залишиш? Дитину? — нажахано охнула Карен.

— А що з Джорджем? — запитала Аніта.

Марджорі випнула підборіддя, наче мініатюрна, але непохитна борчиня, якою вона, зрештою, й була.

— Триста років він мені потрібен, мерзотник такий. Ми з Вівіан самі виховаємо ту дитину. Правда, Вівіан?

Я на мить задумалась. Я знала свою подругу. Якщо вона щось вирішила, то вже з кінцями. Якось дасть собі раду. А я, як завжди, дам раду разом із нею.

Тому я вдруге відповіла Марджорі Ловцкі:

 — Добре. Я згідна.

І моє життя вдруге перевернулося догори дриґом.

Так ми і вчинили, Анджело.

У нас народилася дитина.

І тією дитиною був наш милий, вимогливий, ніжний малий Натан.

Усе було складно.

Вагітність минула непогано, але самі пологи скидалися на кадр із фільму жахів. Лікарі врешті-решт зробили кесарів розтин, але до того часу Марджорі вже вистраждала вісімнадцять годин переймів. І порізали її добряче. Потім ніяк не могли зупинити кровотечу й виникла загроза, що ми її втратимо. Під час розтину по обличчю немовляти шурнули скальпелем, мало не вибравши одного ока. А тоді Марджорі підхопила інфекцію і майже місяць пролежала в лікарні. Я досі пов’язую ту лікарняну байдужість з тим, що Натан був так званим позашлюбним немовлям (увічливо-похмурий синонім до слова «байстрюк» у 1950-х роках). Через це лікарі не дуже уважно ставилися до Марджорі під час пологів, та й медсестри трималися з нею не особливо люб’язно.

Коли Марджорі одужувала, про неї дбали її та мої колежанки. Родичі Марджорі — з тієї самої причини, що й медсестри — не хотіли мати нічого до діла ні з нею, ні з її дитиною.

Може, тобі здається, що це жахливо з їхнього боку (і це справді жахливо), але ти уявити не можеш, якою ганьбою було в той час для жінки народити дитину поза шлюбом, навіть у ліберальному Нью-Йорку. Навіть для такої зрілої жінки, як Марджорі, яка мала власну справу і власний будинок, вагітність без чоловіка вважалася ганебною.

Тобто Марджорі була смілива, ось на що я натякаю. І сама як палець. Тому подбати про неї з Натаном довелося нашому дружньому колу. Нам пощастило з підтримкою. Я не могла весь час перебувати з Марджорі у шпиталі, бо поки вона одужувала, я піклувалася про дитину. І це теж було схоже на кадр із фільму жахів, бо я гадки не мала, що роблю. У моїй сім’ї не було немовлят, і мені самій ніколи не хотілося мати дітей. Я не мала ні відповідного чуття, ні хисту. Крім того, коли Марджорі була вагітна, я не дуже цікавилася немовлятами. Навіть не знала, що вони їдять. Та й узагалі, ми не планували, щó Натан буде моєю дитиною; згідно з нашим планом, він мав бути дитиною Марджорі, а я мала працювати за двох, щоб нас усіх забезпечити. Але той перший місяць він був моїм дитям — і потрапив він, як не прикро, не в найуміліші руки.

Крім того, з Натаном було непросто. Йому болів животик, він погано набирав вагу, ніяк не хотів пити з пляшки. Він мав кірочки по всій голові й попрілості («катастрофа з обох кінців», як казала Марджорі), а я не могла позбутися ні того, ні другого. Наші помічниці керували ательє як могли, але то був червень — весільний сезон — і я мусила бодай деколи з’являтися на роботу, інакше наша справа згорнулася б. До того ж я мала виконувати всі обов’язки Марджорі, поки її не було. Але щоразу, коли я клала Натана, щоб трохи попрацювати, він репетував і я мусила знову брати його на руки.

Матір однієї з майбутніх наречених побачила якось уранці, що я не можу впоратися з немовлям, і порадила мені одну літню італійку, яка допомагала своїй доньці, коли в тої народилися близнята. Її звали Палма, і вона стала нам за архангела Михаїла й усіх янголів. Палма багато років няньчила Натана і в буквальному сенсі нас порятувала, особливо під час того безжального першого року. Але вона дорого нам коштувала. Насправді, все, що стосувалося Натана, коштувало дорого. Він був хворобливим немовлям, потім хворобливим хлоп’ям, а тоді хворобливим хлопчиком. За перші п’ять років свого життя Натан провів більше часу в кабінеті лікаря, ніж удома, клянусь. Він злягав з усіма болячками, з якими могла злягти дитина. Змалку мав клопоти з диханням, цілий час був на пеніциліні, а від того болів живіт і його важко було годувати, що викликáло нові проблеми.

Коли нас стало троє, нам із Марджорі довелося працювати ще більше, щоб оплачувати рахунки. А один із нас ще й постійно хворів. То ж ми гарували не покладаючи рук.

Ти не повіриш, скільки сукенок ми понашивали за ті роки. Дякувати Богу, весіль не бракувало.

Жодна з нас більше не заїкалася про мандрівку до Парижа.

Минув час — і Натан подорослішав, хоч на вигляд мало що підріс. Він був таким хорошим хлоп’ям, таким милим у виявах своїх почуттів, таким ніжним і лагідним, а водночас таким сором’язливим і боязким. І вічно хворим.

Ми страшенно його любили. Таке серденько, як він, неможливо було не любити. Я зроду не зустрічала добрішої дитини. Він ніколи не бешкетував і завжди поводився чемно.

Єдине, що був дуже вразливий. Може, ми занадто його няньчили. Ну так, напевно, й справді занадто. Скажу як є: ця дитина росла в салоні весільних суконь серед юрмиська жінок (клієнток і працівниць), які за милу душу потурали його боягузливості й тендітності. («О Боже, Вівіан, з нього виросте ґей», — якось сказала мені Марджорі, коли побачила, що її син крутиться перед дзеркалом у фаті. Те, що я зараз скажу, прозвучить грубо, але задля справедливості мушу визнати, що мені було важко уявити, як Натан міг вирости інакшим. Ми колись жартували, що єдиним чоловіком у його житті була Олів.)

Коли Натану мало от-от виповнитися п’ять років, ми зрозуміли, що цього хлопця ніяк не можна віддавати в державну школу. Він важив кілограмів з дванадцять, не більше, а присутність інших дітей його лякала. Він був