Дар'я Бура - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

автомобілями, наче з живими створіннями, просить їх потерпіти, почекати, довезти, доїхати. І вони терпіли, чекали, якимось фантастичним чином захищали медиків від куль, а потім зупинялися назавжди від несумісних для їх функціонування поламок і пошкоджень вже не на лінії вогню. Не витримували навіть їхні сталеві серця.

Інколи навіть собі Галя не може сказати: «Все буде доб­ре». Виникає бажання закрити двері, вимкнути телефон і зникнути на день, на два, на місяць, назавжди. Але нові сили знаходяться. Телефонують бійці, й Галя чує у слухавці:

«Ти нам потрібна!»

«Ти врятувала моє життя!»

«Приїзди з екіпажем, окрім тебе, у нас немає нікого».

Такі слова є найкращою нагородою. Галя повертається туди, де вона потрібна, де на неї чекають. Там, на Сході, у небезпеці жінка почувається впевнено. Скажена, а водночас неймовірна, вона знає кожний поворот кривавих доріг Сходу. Орієнтується у цій місцевості вже краще, ніж у рідному Києві.

Статус усіх лікарів «Вітерця» не підтверджений владою, не підтриманий державою. Медики-волонтери на свій страх і ризик відправляються у пекло Сходу, щоб допомагати пораненим. Анестезіологи, гінекологи, хірурги під час відпустки за власний рахунок приїздять у зону АТО, аби зробити свій внесок у Перемогу. І хоча кожного разу їх відкрито попереджають про небезпеку і незахищеність, медики продовжують приїздити на чергування.

Кілька років Галя мріє про відпустку, а ще краще — про подорож, куди вона разом із рідними обов’язково поїде після війни. Рідні та кохані, сонце та море — більше нікого і нічого. Обійми і підтримка рідних — це єдине, про що мріє кожний боєць на фронті. Щоб вдома знайти не лише чисту білизну, а й підтримку і розуміння своєї власної сім’ї, друзів, знайомих. Бо часто, повернувшись із пекла, колишній воїн знаходить пекло і вдома, у рідному місті. Й тоді настає той момент, коли йому хочеться повернутися назад на передову, туди, де правда, туди, де смерть. Рідним не завжди вдається почути той тихий поклик, який лунає з серця кожного колишнього солдата, побратими якого залишилися там, на полі бою, під уламками Донецького аеропорту, на Савур-Могилі чи під Дебальцевим.

Чи можна знову жити колишнім життям? Як колись, пити вино, посміхатися і кохатися, коли безліч твоїх побратимів залишилися назавжди там, звідки ніхто не повертається? Ні, він не хворий, він не травмований, є всі кінцівки, є очі. Зовнішньо він такий, як усі, але от ставляться до нього, наче до хворого, коли він прокидається з криком уночі, біжить кудись ногами по ліжку чи хапає руками повітря, нервово здригається, коли чує на вулиці різкий звук вихлопної труби автомобіля. «Звідти» вже ніхто не повертається колишнім. І на плечі рідних та близьких лягає не менша відповідальність, аніж на медиків на полі бою. Але єдиними ліками може бути кохання, витримка і сильні обійми життя. У той самий момент, коли міцний воїн уже готовий здатися і зламатися, його єдиною підтримкою мають стати лагідні обійми та підтримка близьких людей.

У перекладі з грецької ім’я Галина (давньогрецькою Галена) означає спокій і штиль, тиха і безтурботна гладь… Напевно, давні греки дещо приховали у тлумаченні та походженні цього імені, в якому так і відчувається твердість і впевненість. Там, де безвітря, рано чи пізно подує вітер надій. Довгий дрейф зміниться на цілеспрямовану тріумфальну подорож. Червоні вітрила натягнуті, а впевнений і сильний капітан веде свій корабель аж до самої перемоги!

У команді «Вітерця» неперевершені жінки. Одна з них на ім’я Оксана. На фронті її лагідно називають Ксюша. Із початком воєнних дій на Сході Ксюша разом із подругами навідувалася до лікарні у Дніпродзержинську. Спочатку просто приносили ліки, потім допомагали перекладати поранених на ноші. Оксана знайшла у шпиталі пораненого знайомого. А після під’їжджав борт за бортом. Лікарів не вистачало, не вистачало рук, а поранених ставало все більше і більше. Ксюша та її подруги вперше не пішли додому ночувати, почали приходити до шпиталю, як на роботу. Допомагали оглядати поранених, годували, вдягали та роздягали. Паралельно Ксюша підключилася до зборів волонтерських коштів для фронту. Потребували всього — медикаментів, одягу, їжі, теплих слів... Ксюша допомагала шпиталю збирати кошти на ремонт і придбання спеціальних медичних ліжок. Поступово, день за днем приходило все більше коштів, від чого Ксюша щиро тішилася. Вона не могла й очікувати, що на просте повідомлення у соціальних мережах відгукнеться так багато добрих сердець.

Прокинувшись одного ранку, Ксюша зрозуміла, що не може діяти інакше. Україна кликала, а серце підтримало. Зібравшись і по-дорослому поговоривши з сином, вона поїхала на фронт. Так ще один парамедик Ксюша приєдналася до команди карети «швидкої допомоги» «Вітерець» у 2013 році за власним бажанням. Розпочала Ксюша свою службу відразу на нульовій позиції. До ворога було подати рукою, але це не зупиняло медиків-волонтерів. Рідні не завжди точно знали, де саме була Оксана. Своїх точних координат медики ніколи не повідомляли навіть близьким. Та і часу не було на те, щоб поговорити із сім’єю. Карета «швидкої допомоги» «Вітерець» була постійно на викликах. Лікарі могли не спати по кілька діб, а виклики все продовжувалися. Руки Ксюші були постійно зайняті, доводилося однією рукою тримати голову тяжкопораненого бійця, а другою — телефон і бути на зв’язку з лікарем зі шпиталю. Реагувати треба було швидко і правильно. Кожна хвилина могла коштувати життя.

Бій міг тривати по сім годин. Гарячий серпень щедро сипав обстрілами. Спочатку ворог стріляв із мінометів, потім намагався наблизитися до української сторони. Перший, другий підхід були відбиті. Далі пішла у хід артилерія. Прийшло повідомлення з позиції, де було семеро поранених. «Вітерець» швидко помчав згідно надісланих координат. Дівчата-медики мовчали, а водій стрімко долав кілометри. Всі готувалися до найстрашнішого. Ксюша рахувала, як гупали снаряди. Нарешті стала тиша. Спочатку забрали тяжкопоранених, їх було двоє. Ксюша швидко оглянула рани і зателефонувала лікарю, вколола необхідні препарати, зробила перев’язку. Завжди доглянута і з макіяжем, жінка інколи виглядала нетипово для фронту. Здавалося, що вона випадково опинилася на полі бою, наче телепортувалася з мирного життя на хвильку і ось-ось мала зникнути. Але Ксюша не зникала, а її доглянуті красиві руки продовжували робити свою справу. Блискуче волосся, підфарбовані довгі вії, великі сині очі, м’який грудний голос. Такою побачив Ксюшу Семен, коли прийшов до тями. Після контузії чоловік, ледве розплющивши очі, побачив розмитий образ жінки у білому.

— Я помер! — було першим, що сказав Семен. — Я бачу ангела! — продовжував чоловік.

Натомість ангел, почувши голос Семена, обережно взяв його за руку