Денніс Ліхейн - Містична річка

— Ну, то й гаразд. Можливо, він змінить свій спосіб життя.

— І я так сказав. А Сенді каже ні, він надто цим захопився. Вона каже, що коли він виросте, то стане добрячим бандюгою. Але поки що він малий і дуже любить свою роботу. Вона каже, якщо він утік із міста, то лиш одна річ могла це спричинити — страх. Сенді думає, він побачив щось справді жахливе для себе, бо малий Вінчі не належить до тих, кого легко налякати.

— Ти намагався щось довідатися?

— Авжеж. Але це нелегко. Ті дітлахи працюють дуже неорганізовано. Вони живуть надворі, заробляють двійко баксів тим способом, яким їм щастить, і втікають із міста, коли заманеться. Але я попросив людей пошукати малого Вінчі. Ми його знайдемо. Я припускаю, він щось знає про того типа, який сидів в автомобілі на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», а може, він навіть бачив, як убивали Кейті.

— Якщо це було пов’язано з тим типом, який сидів автомобілі.

— Молданадо каже, що той тип йому вельми не сподобався. Хоч було поночі, й він не міг добре його бачити, але від нього несло чимось неприємним, і від нього, й від тієї машини.

Чимось неприємним, подумав Джиммі. Це може вказувати на злочин.

— І це було перед тим, як вийшла Кейті?

— Атож, якраз перед тим. Поліція обгородила той паркувальний майданчик ще в понеділок, там працювала ціла бригада, змінювали асфальт.

Джиммі кивнув головою

— Тож на тому паркувальному майданчику щось сталося?

— Так. Я цього не розумію. Кейті знайшли на вулиці Сідней-стрит. Це на відстані майже десятьох кварталів звідти.

Джиммі допив свою каву.

— А що, як вона повернулася назад?

— Чого?

— До «Останньої краплі». Я знаю, яка головна версія. Вона висадила Ів і Даяну, поїхала по Сідней-стрит, і тоді це сталось. Але якщо вона спочатку повернулася до «Останньої краплі»? Вона приїхала назад і наштовхнулася на того типа. Він захопив її, примусив поїхати назад до В’язничного парку, а далі все відбулося так, як думають полісмени.

Вел крутив порожній стаканчик в руках.

— Це може бути. Але що змусило її повернутися до «Останньої краплі»?

— Я не знаю. — Вони підійшли до сміттєвого кошика, вкинули туди порожні стаканчики, й Джиммі промовив:

— А що там хлопець Правильного Рея, ти що-небудь про нього довідався?

— Я розпитав людей про нього. Усі розповідають про нього, як про мишу. Нікому не заподіяв зла. Якби він не був такий гарний, ніхто б і не пам’ятав, що зустрічався з ним. Ів і Даяна обидві сказали, що він кохав її, Джиме. Кохав її так, як кохають лише один раз у житті. Якщо хочеш, я візьмусь за нього ще.

— Поки що утримаймося від цього, — сказав Джиммі. — Лише спостерігай за ним. Спробуй розшукати того хлопця, Вінсента.

— Гаразд, гаразд.

Джиммі відчинив дверці пасажира й відчув на собі Велів погляд з-поза капота: Вел, схоже, щось обмірковував, перш ніж сказати.

— Ти чого?

Вел, засліплений світлом сонця, усміхнувся.

— Про що ти?

— Ти хочеш щось мені сказати. Що саме?

Вел опустив підборіддя, щоб заховатися від сонця, поклав руки на капот.

— Я щось чув сьогодні вранці. Перш ніж ми від’їхали.

— Ну?

Якусь мить Вел дивився на булочну навпроти.

— Я чув, що ті два полісмени знову навідалися до Дейва Бойла. Ну, ти знаєш, Шон із Пагорбів і його товстий партнер.

Джиммі промовив:

— Дейв був у барі «Мак-Ґіллз» учора ввечері. Вони, мабуть, забули в нього про щось запитати й мусили повернутися.

Велів погляд відірвався від булочної й зустрівся з поглядом Джиммі.

— Вони забрали його з собою, коли поїхали, Джиме. Ти розумієш, про що я? Посадили його на заднє місце.

Маршалл Берден приїхав до відділу вбивств під час ланчу й гукнув Вайті, коли протиснувся крізь вузький турнікет біля стола чергового.

— Це ви хотіли бачити мене, хлопці?

— Це ми, — відповів йому Вайті. — Проходьте, будь ласка.

Маршаллові Бердену залишився рік до пенсії, і він мав відповідний вигляд. У нього були молочного кольору очі чоловіка, який бачив більше світу й більше себе самого, аніж йому хотілося б. Він носив свою високу мляву постать так, ніби йому хотілося більше рухатися назад, ніж уперед, ніби органи його руху перебували в стані війни з мозком, і мозок хотів забратися звідси геть. Протягом останніх сімох років він працював завідувачем комори, хоч раніше був одним зі стовпів державного департаменту поліції і майже дослужився до полковника, почавши з боротьби проти наркоманів і піднявшись до вбивств та великих злочинів дорогою, на якій він не знав перешкод, аж поки одного ранку його опанував страх. Ця хвороба, як велося, спостигала тих, хто працював під прикриттям, а іноді працівників контролю на великих дорогах, які несподівано втрачали спроможність зупинити бодай один автомобіль, так вони були впевнені, що водій має в руці пістолет і не має чого втрачати. Але Маршалл Берден теж підчепив цю хворобу, став пропускати всіх у дверях, часто не міг підняти свій зад, коли його кудись викликали, й зупинявся на сходах, коли всі його проминали.

Він сів поруч зі столом, за яким сидів Шон, і став гортати спортивний календар у зворотному порядку.

— Ви Дівайн? — запитав він, не підіймаючи голови.

— Так, — відповів Шон. — Радий зустрітися з вами. Ми навчалися в Академії на вашому прикладі.

Маршалл стенув плечима, наче спогад про його колишнє «я» змушував його ніяковіти. Він перегорнув ще кілька сторінок.

— То що ви від мене хочете, хлопці? За півгодини мені треба повертатися.

Вайті обернув свого стільця до Маршалла Бердена.

— На початку вісімдесятих років ви виконували одне оперативне завдання спільно з ФБР, так?

Берден кивнув головою.

— Ви взяли одного дрібного злодійчука на ім’я Реймонд Гарріс, що поцупив фургон «Тисяча дрібниць» із зупинки Кренстон, у Род-Айленді.

Берден усміхнувся, прочитавши якийсь вислів йога Берра в календарі.

— Було таке. Водій вантажівки пішов посцяти, він не знав, що за ним стежать. Гарріс сів у кабіну й поїхав геть, але водій відразу зателефонував нам, і ми зупинили злодія в Нідгемі.

— Але Гарріса не посадили, — завважив Шон.

Берден уперше подивився на нього, й Шон побачив страх і ненависть до себе в цих молочних очах, і він