Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

Він знову згадував усі незрозумілі деталі, суперечливі факти чи нез’ясовані події. Ані Собєскі, ані Перес… Уночі, коли засинав, уявляв, що лежить в тіні чудовиська — справжньої почвари, що ввела в оману всю країну й мала незабаром завдати ще одного удару…

У ніч з 14-го на 15 грудня його розбудив телефонний дзвінок. Він ще не натиснув на екран, але вже бачив, як виблискують літери: БАРБІ.

— Знову труп. — Вона аж задихалася. — Той самий спосіб, ті самі рани: вбивця зі «Сквонка» повернувся.

— Стриптизерка?

Барбі трохи помовчала. Йому здавалося, що вона плаче. Для неї це було незвично.

— Клаудія Мюллер.

88

Тіло в порту Толбіак знайшла команда нічних сторожів близько 3-ї ранку біля бетонної майстерні — недалеко від звалища Потерни Тополь, де натрапили на перший труп.

Корсо мчав туди, як зомбі. Міс Берет спала в нього вдома. Вона подбає про Таде. Стефан був геть ошелешений.

Тож не за тими ганявся, не спромігся запобігти подальшим убивствам, крім того, мимоволі спричинився до подальших злочинів. І ось тепер випливало, що через нього замордували Клаудію Мюллер.

Чому саме її? Бо вона займалася справою «Сквонка»? Захищала Собєскі, несправжнього «вбивцю»? Бажала розслідувати справу до кінця? Але як злочинець дізнався про це? А може, вона щось накоїла в минулому, про що Корсо й гадки не мав? Чи, може, вбивця просто хотів подражнити копа, що провадив слідство? Але хіба Корсо був для нього небезпечним? Адже відтоді, як у червні 2016 року стався перший злочин, він постійно помилявся?

Він наближався до порту Толбіак і дедалі більше відчував химерність того, що відбувається. Узбережжя оточувало бузкове сяйво, наче велетенська флуоресцентна неонова лампа підсмажувала безліч комах.

Він зупинив автівку, показав черговим посвідчення й рушив кам’яним спуском, що тягнувся до самого узбережжя. А тоді зрозумів, звідки походить сяйво. Велетенський цех з виробництва бетону мав тепер зовсім інший вигляд: над ним височів чималий контейнер з купою світлодіодних ламп, що опромінювали Сену. Надприродна брила чистого світла ритмічно змінювала колір.

Біля підмурка цеху, який періщили сині відблиски проблискових маячків, він узрів групу копів у цивільному. Щоразу, коли промінь мигалки падав на силосну вежу, він розсипався міріадами яскравих скалок, наче в полярному сяйві навсібіч розліталися світляки.

Корсо зачаровано милувався картиною, але водночас думки відчужено, дико, безпорадно плуталися в голові. Його внутрішній світ розбили вщент. І тепер він здивовано й безтямно спостерігав за тим, що відбувається назовні.

— Хочеш побачити тіло?

Корсо здригнувся. Перед ним з цигаркою в зубах стояла Барбі, оповита світлом ламп контейнера, що перемкнулися на зелений колір. Її обличчя здавалося блідим і тьмяним — підстаркуватий вигляд у вас тут, пані керівничко…

— Ви впевнені, що це вона? — спитав Корсо.

— Без сумніву. Усе, як з іншими: ні одягу, ні документів.

Лампи засвітили синім. Вони рушили до місця злочину — на майданчик над контейнером з піском та жорствою — і після блакитного сяйва пірнули в лікарняну білість променів, що поширювали прожектори КО. Над місцем, де сталося вбивство, натягнули намет, щоб з горішньої набережної нічого не було видно — попри пізню годину там уже стояли мовчазні роззяви й п’яні гультяї, що сипали недолугими жартами.

— Заберіть цих недоумків! — розлючено кинув Стефан перед тим, як залізти під намет.

Барбі поблажливо кивнула: Корсо забув, що тут він не має жодної влади.

— Ми саме це й робимо, але всю набережну перекрити не можемо. Ти готовий перекрити?

— Послухай, я ж не вчора народився.

Вони наділи гіпоалергенні нітрилові рукавички й прослизнули під намет. Він зауважив, — смішна річ, але його мозок сам вирішував, на чому зосередити увагу, — що рукавички пасували до кольору сяйва навколо контейнера, який досі виблискував удалині та щойно повернувся до першого бузкового відтінку.

Вони підійшли, і техніки розступилися, а тоді він зауважив, — ще одне недоречне міркування, — якими прекрасними здавалися їхні білі постаті. Науково-технічний підрозділ перетворив місце злочину на виставу…

Він наблизився до тіла й збагнув, що картина в пам’яті закарбується довіку. Обличчя Клаудії розтягнулося від вуха до вуха в безсоромному крику. Кров не залила очі, утім, навіть убивця не завжди спроможний подбати про кожну дрібничку. Тож із Клаудією не все пішло гладко.

Усе решту він влаштував, як звично. Вона лежала в профіль, навіть у три чверті, лице злегка повернулося до землі, а сама наче зібгалася на асфальті схилу.

— Тіло лежить не так, як завжди, бо він скинув її з висоти силосної вежі, — повторила Барбі.

— Це вже точно визначили?

— Ми були нагорі. Попри дощ на даху лишилися сліди крові. Зрештою, хтось виламав двері, що закривають доступ до сходів вежі. На даху він виконав ритуал, а тоді скинув жертву донизу.

— Чому?

— Чому ми так вважаємо або чому вбивця вчинив саме так?

— Ти так не жартуй.

Барбі тихо заговорила:

— Спочатку він намірився виставити її на даху силосної вежі, але з якоїсь причини був змушений скинути. Можна припустити, що труп просто злетів з опуклого даху. Або вона була ще живою й почала відбиватися, а тоді перехилилася через край. Сподіваюся, після розтину ми знайдемо відповіді на всі питання.

— Якщо є кров, то лишилися сліди, відбитки.

— Аж ні. Просто неймовірно. Не знаю, як він примудрився, але після такого місива не лишилося жодних слідів. Наче оперував у стані левітації та не торкався даху. Це справді…

Корсо вже не слухав. Він розглядав півмісяць пошарпаної, чорної плоті, зведеної в жахливій масці сміху. Він хотів би впасти навколішки перед Клаудією й просити вибачення. Останній спогад про неї, коли вона, тоді ще жива, сиділа у вітальні, оточена німбом сонячних променів, накладався на нинішню моторошну картину й геть вимикав мозок.

— Незабаром заберуть тіло, — провадила Барбі. — Виміри зробили, але хтозна, чи нам пощастить. Ніщо не вказує на те, що він цього разу помилився. Крім того, що тіло шубовснуло донизу. Може, хтось його побачив і він лишив сліди… Але я не дуже в це вірю.

Корсо надалі роздивлявся труп, випуклий хребет, перекручені білизною кінцівки, розтрощена камінням горлянка. Він недоречно подумав: у Клаудії було гарне тіло — худорляве, біле, гордовите. Йому б сподобалося.

А тоді зосередив увагу на розрізаному навпіл обличчі, на роззявленому в гримасі сміху роті, що наче хотів заковтнути бузкового повітря, на безпорадних поліціянтах, на їхніх