Ю. Несбе - Спаситель

за десять хвилин. Пусте, у нього вдосталь часу. Безмір, море часу. Краще б навіть, якби його було трохи менше. Він дивився у чорну пащу тунелю, з якого виринав наступний потяг. Коли Софія вже пішла й він на світанку таки спромігся заснути у Робертовій квартирі, йому наснився сон. Поганий сон, у якому на нього нерухомо дивилося око Рагнхільд.

Він глянув на годинник.

Концерт уже розпочато. А бідолашна Теа там на самоті, геть спантеличена. Як і решта, до речі. Юн дихнув на руки, але мороз так швидко вистудив вологе повітря, що руки змерзли ще більше. Все правильно, він просто не міг вчинити інакше. Обставини ускладнились, стали неконтрольовані, залишатися у місті – надто великий ризик.

Сам винний, наробив помилок. Уночі не зміг себе опанувати, але ж мав це завбачити. Напрузі був потрібен вихід. Розлютився він тому, що Софія слухалася його без жодного слова, без жодного звуку. Лише дивилася на нього відстороненим, закритим поглядом. Як безслівне жертовне ягня. Й він вдарив її в обличчя. Кулаком. Шкіра на кісточках пальців луснула, й він ударив знов. Здуру. Щоб не дивитися, притиснув її обличчям до стіни й, лише кінчивши, спромігся заспокоїтись. Запізно. Подивившись на неї, коли вона покидала його, він збагнув, що цього разу батьків не задовольнять пояснення типу «на двері наскочила» чи «впала, послизнувшись на кризі».

Друга причина, яка підштовхнула його до від’їзду, був учорашній безслівний дзвінок. Він перевірив, звідки телефонували. Виявилось, із готелю у Загребі. З «Інтернаціоналю». Незбагненно, як вони дізнались номер його мобільного, він же не зареєстрований. Зате він цілком усвідомлював, про що це свідчить: попри те, що Роберт мертвий, вони вважають замовлення невиконаним. Але ж він розраховував геть на інше й тому був спантеличений. Може, вони відправлять в Осло іншого виконавця. Отже, треба забиратися.

Квиток придбав поспіхом, до Бангкока, через Амстердам. На ім’я Роберта Карлсена. Так само як і квиток, за яким у жовтні літав у Загреб. Як і тоді, він мав у кишені закордонний братів паспорт, виданий десять років тому. Схожість між ним і чоловіком, чию світлину було вклеєно у паспорт, беззаперечна. А що за десять років зовнішність парубка змінюється, прикордонникам під час паспортного контролю пояснювати не треба.

Придбавши квиток, він поїхав на Гетеборггата, зібрав валізу й наплічник. До вильоту було ще десять годин, тому треба пересидіти у прихистку. Він переховувався в одній з «частково умебльованих» квартир Армії спасіння на Хьоугеруді, від якої мав ключі. Помешкання це стояло порожнім уже протягом двох років, бо протікало, з меблів – лише канапа та крісло, у яких набивка на спинці зібралася у грудки, ліжко із заплямованим матрацом. Саме сюди він наказував Софії приходити щовівторка о шостій. Деякі плями залишились після неї. А деякі залишив він, сидячи тут наодинці. Й тоді він повсякчас марив про Мартіну. Це було ніби голод, який утамували лише раз, тож відтоді він безугавно шукав тодішнього відчуття. Й лише тепер віднайшов, з п’ятнадцятирічною хорватською дівчинкою.

Згодом, якось восени до нього заявився обурений Роберт, розповівши, що Софія все йому розповіла. Юн так розлютився, що насилу спромігся стриматись.

Усе це страшенно… принизливо. Як тоді, коли батько, побачивши на простирадлі плями сімені, випоров його, тринадцятирічного хлопчика, ременем.

А коли Роберт погрожував розповісти про все керівництву Армії, коли хоч раз побачить його поруч з Софією, тож лишилось йому тільки одне. І то не відмова від зустрічей із Софією. Адже ані Робертові, ані Рагнхільд, ані Теа годі було зрозуміти, що лише це давало йому визволення й величезне задоволення. За кілька років Софія надто подорослішає, й доведеться шукати вже іншу. Але певний час вона буде його маленькою принцесою, світлом його душі й вогнем його чресел, якою була Мартіна, коли вперше магія здійснилася тієї ночі в Естгорі.

Перон залюднився. Можливо, все минеться. Може, треба перечекати тиждень-два й повернутися. До Теа. Він добув телефон з кишені, знайшов її номер і наклацав есемеску: «Батько захворів. Увечері лечу в Бангкок. Завтра зателефоную». Відправив повідомлення, ляснув долонею по чорній сумці. П’ять мільйонів крон доларами. Батько зрадіє: нарешті матиме змогу виплатити борг і звільнитися. Я беру на себе гріхи ближніх. Несу їм спасіння. Він дивився у тунель, у чорну очницю. 20:18. Де ж потяг?

Де Юн Карлсен? Дивлячись на спини попереду, він повільно опустив револьвер. Палець послухався, сковзнувши з курка. Краще навіть не згадувати, яким близьким він був до того, щоб зробити постріл. Але тепер він упевнений. Юна Карлсена тут немає. Він не прийшов. Ось чому, коли вони повсідалися на місцях, запанувало збентеження. Музика стала спокійнішою, щітки стрімко вистукували по барабанах, гітарист тихо перебирав струни.

Він побачив, як дівчина Юна Карлсена нахилилася, як заворушилися її плечі, наче вона щось шукала у сумочці. Якусь мить сиділа, опустивши голову, знерухомлена. Потім підвелася, він стежив, як вона рвучко й нетерпляче просувалася між рядами людей, які, підводячись, пропускали її. Тієї ж таки хвилини він збагнув, як має діяти.

– Excuse me, – мовив він, підводячись і нехтуючи докірливі погляди людей, які, удавано важко зітхаючи, підводились. Міркував лише про одне: остання можливість дістатися до Юна Карлсена – якомога скоріше покинути залу.

Опинившись у фойє і почувши, як оббиті двері зачинилися й музика враз увірвалася, він завмер. Дівчина не відійшла далеко. Стояла у фойє, тримаючи у руках телефон і наклацуючи повідомлення. Двоє чоловіків у костюмах розмовляли біля інших дверей у залу, а дві гардеробниці з відстороненим виглядом сиділи на стільцях за стійкою. Він переконався, що пальто досі прикривало револьвер, і вже збирався підійти до дівчини, як раптом почув, що хтось біжить. Озирнувшись, встиг упізнати довготелесого чоловіка з обличчям, помережаним червоними прожилками, з широко розплющеними очима, котрий біг просто до нього. Харрі Холе. Трясця, слушну годину змарновано, пальто завадить націлити револьвер на поліцейського. Він відсахнувся до стіни, коли поліцейський схопив його за плече, й геть розгубився, коли Холе, смикнувши на себе двері зали, зник усередині.

Він уп’явся головою у стіну й міцно заплющив очі. А коли поволі випростався, побачив, що дівчина, тупцяючи, притискає до вуха слухавку, а на обличчі проступає відчай. Зробивши крок уперед, він став просто перед нею, ледве відсунувши пальто, щоб вона зауважила револьвер, й повільно викарбував:

– Please come with me.[61] Або я муситиму вас убити.

Він побачив, як її очі почорніли, як зіниці злякано розширились, телефон упав додолу.

Телефон із стукотом упав на рейки, досі продовжуючи дзвонити. За мить до того, як зауважити на дисплеї номер Теа, він гадав, що знову