Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Побачивши нас, особливо капітана, солдати аж підскочили, почали поправляти форму, шукати зброю. Гвинтівки їхні стояли під деревом осторонь, достатньо було б і одного озброєного ворога, щоб узяти їх у полон усім гамузом.

— Ваша благородь... — почав один із солдатів.

— Відставити! Яка частина? — гримнув капітан.

— Друга рота другого батальйону 187-го аварського полку! — доповів солдат, мабуть, старший.

— Що тут відбувається? — гнівно спитав капітан, хоч і так усе зрозуміло було.

— Та той, ми у патрулі були. Господарі запросили за стіл. А в нас же наказ місцеве населення не ображати, то ми і...

— Стали пиячити? — спитав капітан суворо.

— Ваша благородь, та яке ж пиячити? Це ж вино! — щиро здивувався солдат, товариші його мовчали.

— За стіл, за стіл, прошу пана! — заторохтів один із господарів, чоловік років п’ятдесяти, товстенький, з дрібними кучериками і ніжними, наче в молочного поросяти, щічками. Щось мені в його погляді не сподобалося. — За государя імператора! Слава Росії! Австрія — пся крев! — торочив він із якоюсь дивною вимовою і запрошував за стіл. Його товариш, чоловік років тридцяти, невисокий, але міцний, із суворим поглядом, тут же заходився міняти тарілки.

— Отже, зараз підете цією дорогою, — наказав капітан. — На ній стоїть штабне авто з водієм Він стереже двох полонених. Відведете їх до штабу батальйону. Я з вами пізніше розберуся. Кроком руш!

Солдати схопили гвинтівки і поспішили по дорозі. Тим часом із будинку жінка винесла цілу сковороду смаженого м’яса, яке так пахло, що капітан аж застогнав.

— Іване Карповичу, ну який же аромат! — Він дивився на мене, ніби чекав на дозвіл.

— Думаю, треба спробувати, не плювати ж на гостинність населення, — кивнув я. — Сідайте за стіл, а я сходжу до вітру.

Пішов за хутір. Хотів обдивитися. Хутір як хутір. У мене непоганий був, але порівняно з цим — так, хатинка жалюгідна. Складений з каменю, двоповерховий, під черепицею, з двома сараями, обнесений високою огорожею, знов-таки з каменю. Ну не хата, а просто замок якийсь. Заможно люди жили. І що цікаво, не побачив я жодного сільськогосподарського реманенту. Ну добре, коней могли конфіскувати чи свої, чи наші, коні на фронті завжди потрібні. Але ж косарки, молотарки мусили бути. Бо врожай треба збирати, який війська не затоптали. Та нічого подібного. Можливо, встигли вивезти чи сховати весь реманент. І недарма, бо біля хутора був бій. Сліди від куль та осколків на огорожі. Один снаряд виламав шматок стіни, зараз забитий дошками. Далі дивом уціліла копа соломи.

— Пане, прошу до столу! — Старший із господарів за мною ув’язався. Усміхався щедро, але відчув я, що нервує. Воно ж і нічого дивного, бо чужа армія, люди зі зброєю, важко тут спокій зберігати.

Повернувся я за стіл, де капітан вже розправлявся з дебелим шматком м’яса. Жінка, яка винесла сковороду, поставила і сулію ще чогось.

— Перфектне вино, найкраще! Для панів офіцерів! — пояснив господар.

Я пити відмовився, мовляв, занадто посвяткував у Львові й продовжувати не хочу.

— У мене, капітане, такий організм, що два дні поспіль пити він відмовляється, хіба що у присутності осіб правлячого дому. Зазвичай же після доброї пиятики відпочиваю з тиждень, — пояснив я.

— Корисна звичка, Іване Карповичу, вона вбереже вас від запоїв, які, як відомо, є справжнім лихом для руської людини, — глибокодумно заявив капітан і негайно випив. Закректав, покрутив головою, втер вуса. — Нічого собі вино! Коньяк, і градусів на п’ятдесят! Вогняна вода!

Ми далі снідали, я хотів поговорити з господарем хутора про те, чому він тут залишився, але він торочив про государя імператора та славу Росії — чи вдавав, що мене не розуміє, чи справді не розумів. А я старанно підливав капітану, який уже після третьої чарки спитав, чи не варто нам відпочити по трудах.

— Відпочивайте, капітане, а я поки що поїду до села, подивлюся, що там, і на зворотному шляху заїду до вас, — запропонував я і звернувся до господаря: — Пану офіцеру треба відпочити, — склав долоні під щокою, щоб було зрозуміло.

Господар хутора одразу закивав головою, заусміхався, але, як мені здалося, був не радий гостю. Ну, нічого дивного. Ми поклали капітана в хаті, я пішов до авта, узявши зі стола кілька пиріжків, по шматку м’яса та хліба Сам був багато років у нижніх чинах, слину ковтав, дивлячись, як інші жеруть. Коли прийшов, водій палив цигарку. Полонених у нього забрали, їжі дуже зрадів. Я дав йому час поїсти, далі ми поїхали до села. Воно стояло порожнє, частина хат згоріла, інші було пограбовано. Жодної людини. Чи то австріяки вигнали, чи то місцеві самі втекли від війни. Я ходив по вцілілих хатах, рився на згарищах, але нічого цікавого не знайшов. Підійшов до колодязя, набрав дерев’яним цеберком води, помив руки. Сумно мені стало від того, що бачив навколо. Жили ж тут люди, працювали, будували, сподівалися на щось. А зараз людей немає, половини хат немає, залишилися згарища та запустіння. Клята війна І нехай би як раніше, з турками чи татарами, дикунами та магометанами, а то ж між християнськими народами отакий непотріб стався. Тьху! Як до такого дійшли?..

Поїхали ми по капітана. Коли дісталися до хутора, господар нас уже чекав. Знову запрошував за стіл, але я наказав розбудити капітана. Того вивели трохи опухлого, напоїли холодним пивом. Потім ми поїхали, господар махав нам рукою, його помічник стояв поруч.

— Які гостинні люди! — зітхнув капітан, тримаючи в руках подарований кухоль із пивом. — Все-таки Галичина чекала на наше звільнення. Ну, за винятком австріяків та поляків, які відомо, що за народ. А руські люди чекали і дуже нам радіють.

— Та які ж руські, коли вони російською говорити не вміють? — здивувався я.

— Це тому, що пережили багато років папістського поневолення, а тепер швидко згадають мову, — запевнив капітан. — Щось знайшли у справі?

— Ні, — відповів я. — Хоча... А ось, капітане, дивно ж, що хутір був під обстрілом, один снаряд влучив в огорожу, а зовсім поруч копа соломи ціла, не згоріла.

— Може, вона сира?

— Та дощів же давно не було, звідки сирість?

— Ну, тоді просто пощастило. У бою по-всякому буває.

— Ага, — кивнув я. — Тільки підозріло.