Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Треба перевірити цей хутір.

— Уже ж перевіряли.

— Ну, ми так, ззовні тільки. А я хочу глибше копнути.

— Для чого? Хутір як хутір, господар гостинний. Але він і мусить бути гостинний з військами-визволителями!

— Просто всі навколишні села та хутори порожні. А ось ці чогось залишилися, — замислився я.

— Ну, хутір багатий, не схотіли кидати. До того ж, може, справді раді звільненню від австрійського ярма.

— Не знаю, не знаю, — закрутив я головою.

— Іване Карповичу, та не причетні вони ні до чого, кажу вам. Зараз, заїдемо до штабу батальйону, я накажу покарати солдатів, які в патрулі за стіл сіли, а потім поїдемо назад.

Я хотів сказати пану капітану, що він же сам також за стіл сів, але вчасно згадав, що офіцерам у нашій армії дозволяється значно більше, аніж солдатам. І не тільки в армії. Згадав, як їх благородь штабс-капітан Мельников, начальник мій у Києві, на роботі коньяк пили чи до хористок на конторському візнику їздили. Аби я таке зробив, одразу б звільнили, а панам офіцерам усе можна.

Щоб не поринати у бунтівні думки, почав згадувати про Моніку, за якою дуже скучив, про Єлизавету Павлівну, Уляну Григорівну, про хутір свій улюблений, графа, який тепер десь на фронті. Чи хоч живий? Так же він війни чекав, так мріяв прославитися і вийти з моєї тіні.

Невдовзі приїхали ми до штабу батальйону, який розміщувався у порожній школі якогось села, теж знелюднілого. Нас зустрів командир батальйону, сказав, що допитав полонених.

— На жаль, нічого цікавого. Вони відбилися від своєї частини тиждень тому, про теперішню диспозицію на передовій не знають. Зараз відправлю їх далі в тил, — розповів командир.

— А у вас тлумач є з угорської?

— Немає, але один із полонених розмовляє на ідиші, це така жидівська мова, а з неї є.

— Дозвольте поговорити з полоненим, — попросив я.

— Звісно.

Капітан залишився з командиром батальйону, а мене відвели за школу, де у траві сиділи полонені. До мене підійшов молодий хлопець.

— Єфрейтор Фазанов, тлумач, — доповів мені гучно, а потім тихенько спитав: — Іване Карповичу, це ж ви? — аж тремтів від хвилювання.

— Я.

— Я вас упізнав. Читав ваші пригоди! Для мене велика честь зустріти вас!

Він був худенький, чорнявий, дуже схожий на жида, але ж їх до армії не призивали.

— Звідки знаєш ідиш, єфрейторе?

— Мій батько вихрест. Сам знав і мене навчив, хоча особливо мені спілкуватися не було з ким, наші родичі нас не визнавали, — зітхнув Фазанов і зразу поцікавився: — А ви тут розслідуєте щось? Якусь таємницю розгадуєте?

— Десь так. А хто з них знає ідиш?

— Ось цей, — Фазанов вказав на іншого полоненого, не вбивцю. Добре.

— Бери його, зайдемо за ріг, побалакаємо.

Ми відійшли. Полонений дивився на нас насторожено, теж був чорнявий.

— Він жид? — спитав я.

— Так, із Кракова.

— Теж вихрест?

— Ні, у австріяків жидів призивають в армію, як і інших. У них і офіцери є жиди, навіть генерали!

— Генерали — жиди? — здивувався я. — Ніколи про таке не чув.

— Є, є, а офіцерів узагалі повно! Два тижні тому ми взяли в полон начальника штабу угорського батальйону, так він був жид! — запевнив Фазанов.

— Дива які! — тільки головою я закрутив. — Ну добре, спитай у нього, що сталося на горищі.

— На якому горищі? — здивувався Фазанов.

— Він знає. Спитай. — Я уважно дивився за полоненим. Як він смикнувся від запитання, наче від ляпаса. Потім закрутив головою.

— Каже, що нічого не сталося, вони просто ховалися, — переклав Фазанов.

— Чому вони вбили його? — спитав я.

— Кого? — не зрозумів єфрейтор.

— Хлопче, просто перекладай те, що я кажу.

Він переклав. Полонений ще сильніше закрутив головою, щось почав пояснювати.

— Він каже, що не вбивав, що це інший, у нього був ніж.

— Я знаю, але за що вбили?

Фазанов перекладав, полонений розповідав, а потім почав плакати.

— Він сказав, що вони хотіли здаватися, а вбитий був проти. Схопив гвинтівку і погрожував убити. Вбив би, тому довелося його вдарити ножем.

Я подивився в очі полоненому. Уважно і довго. Він брехав. Це тільки здається, що брехати легко. Як і все інше, це треба вміти. Полонений брехати не вмів.

— Скажи полоненому, що я все знаю. І або він скаже правду, або я його тут-таки пристрелю! — сказав зло і вихопив пістолет.

У нас у конторі це називалося «брати на арапа», тобто блефувати в надії, що клієнт повірить, злякається і зламається. Фазанов перелякано переклав, я схопив полоненого і приставив йому браунінг до голови. Ну, щось же не складалося, щось він брехав, не договорював. Тепер залопотів по-своєму. Плакав, кивав головою, кривився.

— Ну, що він каже? — спитав я.

— Він каже, що семеро поверталися до своїх. По дорозі Міклош, головний серед них, запропонував зайти на один заможний хутір, який він знав. Казав, що там можна взяти непогану здобич. Двоюрідного брата Міклоша поранили. Тому Міклош наказав двом солдатам тягти його брата далі і чекати на іншому хуторі. Мусив підійти туди під ранок. Але не прийшов, ані того ранку, ані наступного, ані сьогодні. Серед них почалися суперечки, брат Міклоша наполягав, що треба чекати і далі, а ці двоє хотіли піти. Тоді брат Міклоша схопився за гвинтівку. Пристрелив би, але приїхали руські офіцери. Довелося зачаїтися, а потім Іштван, інший полонений, ударив брата Міклоша ножем. Забрав гвинтівку, і вони вирішили втекти. Але потрапили у полон. Він каже, що не вбивав. — Фазанов кивнув у бік полоненого, який упав на землю і плакав.

— Ось це вже на щось схоже, — кивнув я.

— І що це означає? — спитав Фазанов, який присів біля полоненого, намагався його заспокоїти.

— Те, що нам треба знову з’їздити на один хутір. А ти як, єфрейторе, окрім ідишу, ще мови знаєш?

— Знаю польську, німецьку, латину.

— Тоді за мною, — наказав я.

Пішов до капітана і командира батальйону. Останній якраз скаржився на втрати.

— Маршових рот немає і не видно, а від мене вимагають продовжувати наступ! Нехай би ще артилерія добре працювала, але у