Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

рядами глянцевих лав із заглибинами для сидіння та, обабіч від

них, п’ятиярусні койки уздовж довгих стін, де пасажири могли

по черзі спати. Міллерові не доводилося раніше бувати на

дешевих транспортниках, але він знав, як тут усе влаштовано.

Якщо раптом заведеться бійка, екіпаж корабля пустить у салон

седативний газ, дочекається, поки пасажири поснуть, а тоді

просто ізолює всіх учасників. Порядки драконівські — але

завдяки їм пасажири справді були взаємоввічливими. Бар

працював цілодобово, випивка коштувала недорого. Ще не так

давно Міллер піддався б цій спокусі.

Натомість Міллер влаштувався на одній із довгих лав і відкрив

свій планшетний термінал. Перед ним світився файл справи

Джулі — те, що вдалося відновити. Світлина гордовитої

усміхненої дівчини на тлі «Смугача», дати записів у реєстрі, сертифікати досягнень джю-джюцу. Напрочуд мало, зважаючи

на те, як багато місця в його житті займала тепер ця жінка.

По лівому краю екрана повзла стрічка новин. Ескалація

військових дій між Поясом і Марсом, інцидент за інцидентом —

але найобговорюванішою новиною залишалася відмова Землі

від станції Церера. Марсіянські експерти засуджували Землю за

те, що вона не підтримала внутрішню планету-посестру або

принаймні за те, що не передала безпековий контракт Марсу.

Поясани демонстрували всю гаму реакцій: від утіхи в тому, що

влада землян провалюється у грав-колодязь, до майже

панічного галасу щодо втрати нейтралітету і до теорій змови про

підбурювання війни заради власної вигоди.

Міллер утримувався від суджень.

— Я завжди згадую молитовні лави.

Міллер звів очі. Його сусід був приблизно одного з ним віку, мав трохи посивілого чуба і на вигляд м’яке черевце. Усмішка

видавала в Міллеровому сусідові місіонера, який виловлював

заблукалі душі у вакуумі. Хоча, можливо, набагато

промовистішими були бейджик з іменем та Біблія в руках.

— Я про сидіння, — пояснив місіонер. — Щоразу згадую

церкву, там лави стоять так само, ряд за рядом. Тільки тут ліжка

замість кафедри.

— Богоматір Непорочного Сну, — пожартував Міллер, цілковито усвідомлюючи, що проти власної волі втягується

у розмову. Місіонер засміявся.

— Дотепно, так. Ви ходите до церкви?

— Уже багато років ні, — похитав головою Міллер. — А коли

ходив, був методистом. А у вас який сорт на продаж?

Чоловік підняв руки в жесті, який іще у плейстоценовій

африканській савані сигналізував миролюбність. «У мене нема

зброї, я не шукаю бійки».

— Просто повертаюся на Ерос із конференції на Місяці. Кар’єру

проповідника вже давно завершив.

— Я й не знав, що її можливо завершити.

— Неможливо. Принаймні офіційно. Але минають десятиліття, і з часом ти усвідомлюєш, що між зусиллям і його відсутністю

нема найменшої різниці. Я подорожую, як раніше. Спілкуюся

з людьми, як раніше. Інколи ми говоримо про Ісуса. Інколи —

про куховарство. Якщо мій співрозмовник готовий прийняти

Христа, то я йому допоможу, і це не потребуватиме значних

зусиль. Якщо він чи вона не готові — то не приймуть, скільки б я

моралі не читав. То навіщо надсаджуватися?

— А про війну з людьми спілкуєтеся? — запитав Міллер.

— Часто.

— Хтось її розуміє?

— Ні. Я не впевнений, що війну можливо зрозуміти. Це все —

шаленство людської натури. Інколи спалахує, інколи вщухає.

— Так кажете, наче про хворобу.

— Вірус, що вражає тільки наш вид, як герпес симплекс? —

місіонер хихотнув. — Гадаю, це ще м’яко мовлено. Боюся, що

поки ми залишаємося людьми, війна нікуди від нас не дінеться.

Міллер утупився у широке і кругле, як місяць, обличчя.

— Поки ми залишаємося людьми? — перепитав.

— Дехто з нас вірить, що ми всі з часом перетворимося на

янголів.

— Тільки не методисти.

— Вони також, із часом. Хоча, певно, не найпершими. І що ж

привело вас до обителі Богоматері Непорочного Сну?

Міллер зітхнув, відкидаючись на жорстку спинку. За два ряди

перед ним молода жінка гримнула на двох хлопчаків, аби вони

негайно