Микола Юрійович Рябчук - Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук

у XIX столітті вже вступила в модерну добу, тимчасом як друга ще великою мірою затримала риси середньовіччя. Перша вже встигла забути про власну добу варварства, тимчасом як друга ще великою мірою в тій малопривабливій добі борсалася. Один різновид варварства міг, таким чином, розраховувати на Заході на більшу поблажливість і розуміння, бо був давнім і призабутим, а головне - власним.

А втім, принаймні одна риса «східного варварства» була справді унікальною: Російська імперія заборонила своїм старозавітним підданим оселятись у глибині краю. «Східна межа осілості, - проникливо зауважує Анджей Ковальчик, - замкнула євреїв у гігантському гетто». Наслідки тої геттоїзації повною мірою виявили себе на рубежі XIX - XX століть і, в поєднанні з низкою інших чинників, власне, й допровадили до катастрофи 1918-1920 років.

Серед тих «інших» чинників одним із найважливіших був, безумовно, багатоетнічний характер згаданого «гетто». Євреї на західних околицях Російської імперії, як перед тим - на східних «кресах» Речі Посполитої, опинилися між молотом і кувадлом: по один бік - упосліджене місцеве населення, по другий - панівна імперська еліта. Становище євреїв у цьому непримиренному протистоянні (спершу релігійному, згодом національному і завжди - класовому) було вельми двозначним. З одного боку, вони, звісна річ, не були «панами» і справжня тогочасна еліта відверто їх зневажала. «Польський шляхтич доби занепаду, - пише про це з сарказмом Анджей Ковальчик, - був демократом до кісткового мозку: до всіх, крім представників власної касти, ставився з однаковою погордою».

Проте, з іншого боку, євреї так само й не були «хлопами», селянським «бидлом», найбільш упослідженим і безправним станом - що в Російській імперії, що в Речі Посполитій. Навпаки, «вміли бути незамінними, - пише Ковальчик. - З хистом управляли наданими їм в оренду корчмами, млинами, маєтками», а часом навіть церквами, «беручи плату за здійснення в ній кожного обряду». Словом, «могли розраховувати на протекцію слабких королів, підтримку заможних магнатів і толерантність чисельної шляхти, котра не могла собі без них дати ради» й ставилась до євреїв «як власник - до персоналу мануфактури».

Для визискуваних селян, зрозуміло, різниця між «паном» та його «підпанком», власником та його управителем не була суттєвою. «Підпанок» був навіть гіршим, бо дошкуляв щодня, тимчасом як «пан» мандрував собі десь по парижах, варшавах і баден-баденах. «Пан» був далеким і недосяжним, «підпанок» - близьким, докучливим і ненависним. Не диво, отож, що «у великому конфлікті козацтва зі шляхтою євреям випала роль жертви».

Класова боротьба полягає в тому, що ворога обеззброюють не аргументами, а ціпом. Бажано назавжди. А заразом здійснюється перерозподіл рухомого майна та готівки. Можна, звісно, не вірити в класову боротьбу й викривати гасло революційної справедливості як підбурювання до бандитизму, проте важко відмовити невільникам у їхньому праві на бунт - надто коли нічого іншого їм не лишається.

Анджей Ковальчик цілком слушно уникає новочасного терміна «антисемітизм», говорячи про середньовіччя, себто добу до-ідеологічну і, властиво, до-національну. Козацькі повстання були радше антиюдейськими й антикатолицькими, ніж власне антиєврейськими та антипольскими (адже й саме поняття «народу» чи «нації» було для тогочасної свідомості занадто абстрактним). Ба більше, автор визнає, що навіть релігія напочатку доволі мало цікавила козаків:

Допіру утиски православ'я [після укладення Берестейської унії] спонукали козаків, котрі аж ніяк не були релігійними фанатиками, підкреслювати свою приналежність до православ'я та виступати на його захист… Утиски православ'я сприймалися тим дражливіше, що євреї тим часом втішалися максимальною релігійною і звичаєвою толерантністю, мали власне судівництво й самоврядування.

Автор, проте, має лише часткову рацію, пов'язуючи катастрофу євреїв на східних теренах з поділом Речі Посполитої й, відповідно, зникненням «протекції слабких королів». Головною причиною тої катастрофи, як і взагалі великої російської й східноєвропейської Катастрофи XX століття, була часткова, непослідовна й, по суті, перверсивна модернізація напівфеодального краю, велетенські географічні розміри якого неперервно підживлювали великодержавні амбіції, тимчасом як весь його політичний і господарчий устрій жодним чином тих амбіцій не підкріплював. Російський антисемітизм (як і, принагідно зазначимо, соціалізм) був, безумовно, продуктом західним - як і всяка ідеологія, він не міг сам собою виникнути в країні до-модерній, а отже й, по суті, до-ідеологічній.

Але, пересаджена на напівфеодальний ґрунт, ця ідеологія «верхів» фатальним чином поєдналася з традиційною ксенофобією «низів», зокрема з давнім «кресовим» антиюдаїзмом (антикатолицизмом тощо). Антисемітизм (як, до речі, й соціалізм) запропонував імперській інтелігенції чудове пояснення, чому «богообрана», здавалося б, Росія є такою відсталою й занедбаною, а відтак - що слід робити, аби ту відсталість нарешті подолати: повиганяти жидів, притиснути інородців та іновірців, щоб кожен знав своє місце, або ж - згідно з іншою утопією - познищувати всіх класових ворогів. У Росії, в остаточному підсумку, реалізувалася власне та друга утопія, хоч і перша не втратила досі шансів - як це видно зі ставлення російського суспільства до ідеології сучасних «коричневих» і «червоних».

Анджей Ковальчик загалом переконливо показує, що серед численних воєнних і напіввоєнних формувань, що билися між собою на території України в 1918-1920 роках, лише білогвардійці Денікіна були послідовними й програмовими, в ідеологічному сенсі, антисемітами. Що ж до більшовиків, то вони провадили священну класову війну, котра, зрозуміло, не виключала, а навіть навпаки - передбачала грабування (а часом і мордування) заможних євреїв. Ну, а петлюрівці, котрі боролися проти імперії й декларували не гірші від більшовиків гасла соціальної й національної справедливості, не контролювали насправді ані території, ані формально або й цілком безпідставно асоційованих з ними «польових отаманів» та їхніх анархістських банд. У ситуації хаосу лише тверда й ефективна влада (якої Петлюра не мав) могла зупинити погроми - а не прекраснодушні відозви, конституційні гарантії й інфантильні забави в українсько-єврейську багатопартійну коаліційність.

Суб'єктивний філосеміт Петлюра та його інтелігентське оточення виявились безпорадними перед «об'єктивним антисемітизмом обставин» (за влучним визначенням Жаботинського). Ці обставини були, однак, не лише проти євреїв, а й проти українців. Неможливо було раптово позбутися взаємної недовіри, сформованої століттями: «Призвичаєне жити власним життям, зокрема на провінції, єврейське суспільство загалом неприхильне поставилося до незалежницьких устремлінь українців, - констатує Анджей Ковальчик. - Євреї здебільшого не приховували, що воліють бути громадянами багатонаціональної Росії, а не самостійної України, яку їм пропонував Петлюра». А українці, зі свого боку, не могли не нагадувати за кожної нагоди про «схильність євреїв до більшовизму та їхню помітну участь у ЧК».

Ті свої історичні змагання українці цілковито програли. Євреї виграли не набагато більше. Хто програв - платить за все. «Винуватців погромів, - пише Ковальчик, - були десятки тисяч: росіяни, кубанські й донські козаки, українці, поляки, що билися з