Лана Кохана - Наречені на свята, Лана Кохана

Я вибалушила очі. Шо, прям на людях?

— Для цього є вбиральня, — продовжив Тиміш, всотуючи моє ніяковіння з особливим, збоченим, задоволенням.

— Супер, — буркнула я, дивлячись куди завгодно, але не на нього.

Тепер і до вбиральні не сходиш. Доведеться терпіти до дому.

— На ось, тримай! — Тиміш передав мені келих із шиплячою рідиною.

Я понюхала: кола.

— Побудь тут трохи сама, адаптуйся. Я миттю.

— А куди ти?

— Скажу привіт другові, — він махнув стаканом на подіум з установкою діджея попід височенною стелею. — Повернуся за хвилину, і зіграємо з тобою в одну гру.

— Гру? — насторожилась я. — Яку ще гру?

Мені не сподобалася Тимошева посмішка. Вона викликала зловісні ворушіння в животі. Заливши їх колою, я пожалкувала, що та була без рому.

Один ковток, другий. Я попросила бармена повторити, як це роблять круті персонажі в голлівудських фільмах, але хлопчина був настільки заклопотаний, що помітив моє белькотіння лише з третього разу.

— Секунду! — кинув він і помчав до іншого кінця барної стійки.

Я зітхнула, розібгала светр, стягнула з кисті гумку для волосся й ізнов зав'язала хвостик.

— Скучила за мною? — виріс поруч Тиміш.

— Аж сльози лила гіркі! — підтягнула пасма я.

— Ваш куба лібре, — передав мені новий келих бармен і звернувся до Тимоша: — Знову готівкою чи терміналом?

Я удавала, ніби не помічаю, як пильно Тиміш на мене дивиться. Потроху цмулила собі колу, відзначаючи її дивний смак. Певно, то лайм, який мені цього разу додали.

— І як воно?

— Норм.

Тиміш приклав телефон до термінала, а після крутнув сидіння мого стільця й мене разом із ним.

— Гей!

— Не галаси, Лапко, а то подавишся. Ліпше скажи мені, хто з них? — Тиміш обвів рукою танцмайданчик.

— Хто з них що? Марнує життя? Певно, що всі.

— Прекрасно! Тоді з ким із них, на твою думку, варто було б змарнувати ніч?

— Я не буду спонсором твого перепихону, Горчуку.

— Спонсор тут я, Лапко. А тобі ж відоме правило? Хто платить, той і музику замовляє.

Я зітхнула. 

— І яка музика?

— Інді-поп. Пий свою колу й виглядай чоловіків.

— Отакої! Кхм-км, — таки поперхнулась я. — Втомився від маминих докорів, що жодної спідниці не пропускаєш?

— О, чоловіки в спідницях — просто топ, — сказав Тиміш, і я закліпала очима.

Не могла допетрати, жартує чи ні.

— Ну ж бо, роззирнись!

Тиміш нахилився ближче до мене, і я нишком вдихнула глибше.

Попервах затишний, цитрусово-травний аромат його туалетної води наразі розкрився деревними, кедровими нотками. Найвдаліший з усіх Тимошевих експериментів із парфумом. Хоча й не витримує жодного порівняння з його власним запахом.

Авжеж, я ще не забула, як пахне його шкіра. Суха, спітніла, омита дощем і покрита шаром багнюки з гори Петрос. Наш роман тривав одненьке літо, але всякчас після обіду, коли віддушка Тимошевого гелю для гоління вивітрювалась, я нарешті могла вдихати його, справжнього його, замість кисню. Тоді я тулилася до його шиї й робила...

Глибокий вдих.

— Лізо?

— Мм? — муркнула я й зараз же впилася пальцями в склянку.

Зробила великий ковток, намагаючись привести себе до тями.

— Тобі хтось подобається?

Я помугикала.

— То подивися ще. Тут пів міста зібралося — достоту знайдеться хтось, хто припаде тобі до смаку.

— Ну припаде — і шо?

— Познайомишся.

— Я?

— Ти, — дражливо округлив очі Тиміш. — Йой, Лапко, це ж звичайне знайомство, а тебе такий вигляд, ніби я запропонував тобі участь у оргії!

— А ти таким займаєшся?

— Кожну першу суботу місяця.

— Дійсно?

— Ні. За графіком розпуста в мене в п'ятницю.

— Уф. Хай там як, а я не збираюсь... спати з першим-ліпшим! — останнє прошипіла, озираючись.

— А хіба я пропонував із кимось спати? Флірт — найкращий серед антидепресантів: побічних ефектів аж ніяких.

— Ага, тільки дещиця сорому, яка переслідуватиме мене, у найкращому випадку, ночі зо три.

— Зробімо так… — Його рука ковзнула мені на талію. — Ткни пальцем у хлопця, який тобі подобається, і я спробую його звабити.

Я косо глипнула на Тимоша.

— Це зніме долю зніяковіння, правда ж? — продовжив він — у голосі не було й крихти насмішки.