Світлана Талан - Букет улюблених квітів

закоханих, і голосно сміялася молодь. Слава час від часу поглядав на свою супутницю, думаючи про те, що її риси обличчя йому знайомі, а Марина розповідала про своє місто.

— Ви мене не чуєте, — усміхнулася вона, подивившись на чоловіка.

— Мариночко, вам здалося.

— Мені ще дещо здалося.

— Що саме? — насторожився чоловік.

— Що я вас десь бачила.

— Невже?! І де саме?

— Ви раніше не зупинялися у нашому готелі?

— Ні.

— То, напевно, я помиляюся.

— Може. Марино, розкажіть мені про себе, — попросив чоловік.

— Що вас цікавить?

— Усе!

— Була заміжня, маю дорослу доньку, яка вийшла заміж за поляка й зараз живе у Польщі.

— А ваш чоловік?

— Він помер молодим від невиліковної хвороби.

— Вибачте, не знав.

— Отож виходить, що я — вдова.

— Не пробували вдруге влаштувати особисте життя?

— Не вдалося! — зітхнула жінка. — Мабуть, така моя доля.

— Звідки вам знати, яка у вас доля? Ви — гарна, приваблива жінка, тож можу припустити, що увагою чоловіків не обділені.

— Ага! Особливо у нашому містечку, де одружені чоловіки мріють про коханку, а вдівців самотні жінки відразу розбирають, як гарячі пиріжки на ринку, — усміхнулася Марина. — А ви одружені?

— Я схожий на жонатого чоловіка? Який жах! — перевів на жарт Слава. — Наразі я вільний, як птах у польоті.

— А скільки разів були невільні?

— Не повірите. Жодного!

— Цивільні шлюби?

— Так, цивільні, які не переросли в щось більше.

— Славо, дітей маєте?

— Так. Мариночко, яке затишне кафе! Зайдемо на каву? — запропонував чоловік.

— Каву, щоби потім ніч не спати?

— Тоді чай або сік.

Вони сиділи на літньому майданчику кафе до другої ранку, говорили ні про що та про все на світі й не могли наговоритися. Лише коли напівсонний офіціант нагадав їм, що кафе зачиняється, пішли звідти. Слава взяв Марину під руку, і його охопило вже давно забуте почуття. Чоловік провів жінку до під’їзду, і вони домовилися зустрітися завтра ввечері в тому самому кафе.

— І все-таки я раніше з вами десь зустрічалася, — сказала Марина на прощання.

— У цьому житті може бути все, — промовив Слава.

Розділ 9

Уранці Тамара зателефонувала Анатолієві.

— Доброго ранку! — привіталася.

Вона хотіла переконатися, що чоловік не ображається на неї, що не відразу відповіла на його пропозицію одружитися, а взяла тайм-аут.

— Привіт, Томочко! — сказав чоловік, і з його тону жінка зрозуміла, що він радий її чути. — Як ти, люба?

— Усе добре!

— А як Галина?

— Як завжди. Напилася ще й додому пляшку прихопила. Нічого нового.

— Може, ще раз спробуєш умовити її піти на лікування?

— Спробую. Не знаю вже вкотре, але спробую. Нехай кілька днів мине, щоб заспокоїлась, а потім сходжу до неї додому. Ти сьогодні на зміні?

— Так. Сезон відпусток, доведеться попрацювати. Щойно буде вихідний, я дам знати й ми зустрінемось?

— Звісно! — пообіцяла Тамара й побажала Анатолію гарного дня.

Ранок у жінки видався, як завжди. Спершу Тамара нагодувала Барса, потім навідалася до квітника. Коли ж відімкнула хвіртку, аби позамітати біля двору, побачила на її ручці букет лілій.

«Ото вже Толик! — подумала вона. — Знову дивує мене!»

Тамара взяла білі квіти, принесла до хати, поставила у воду. Вона підмітала біля двору, коли під лавкою помітила одну білу квітку.

— Напевно, Анатолій сидів на лавці, й квіточка відпала, — вирішила вона з жалем і змела її до купи сміття.

Колись у цьому будинку жили батьки Марка. Лавка була під парканом трохи далі, як зараз. Саме на ній відпочивали ввечері Тамарині свекор і свекруха, коли п’яний водій вантажівки заснув за кермом і на великій швидкості наїхав на них. Вони обоє загинули на місці. Після того Тамара з Марком і сином перебралися з гуртожитка до батьківської оселі, де за кілька років зробили ремонт і добудували простору кухню. Тільки от лавку Марк не захотів ставити на тому самому місці й обладнав поодаль. Покінчивши з прибиранням, жінка подалася готувати сніданок. Тамара не телефонувала Анатолію, щоби подякувати за квіти, але наступного ранку хтось знову зачепив за ручку хвіртки такий самий букет білих лілій.

— Це ти приносиш мені щоранку лілії? — запитала вона чоловіка, зателефонувавши.

— Які лілії? — почула у слухавці здивований голос. — Ти про що?

— Уже втретє хтось лишає квіти біля мого двору, і це не ти?

— Ні, не я.

— Якщо це жарт, то невдалий, — зауважила Тамара.

— Я справді не приносив тобі квіти. Напевно, хтось у тебе закохався.

— Не смішно. Мене це починає тривожити.

— А це не Галина пожартувала?

Тамара замислилася. Від Галі можна було чекати що завгодно, і жінка вирішила сьогодні ж сходити до неї.

Галина не чекала на Тамару. Попри десяту годину ранку, жінка ще лежала на дивані. Вона неохоче підвелася, відчинила двері.

— Привіт! — сказала, смачно позіхнувши. — Заходь!

Тамара відразу ж пройшла до вікна, прочинила кватирку, бо в кімнаті стояло сперте, важке повітря. Вона помітила під столом кілька порожніх пляшок з-під вина та пива.

— У тебе є що їсти? — запитала Тамара.

— Жива, ще з голоду не здохла.

Тамара пішла на кухню, зазирнула до холодильника — майже порожньо, лише кілька яблук, пара курячих яєць і шматок пирога. Жінка подумала, що вчинила правильно, заскочивши до продуктового магазину по харчі для Галини. Вона виклала продукт з пакета до холодильника й повернулася до Галини.

— Я там дещо тобі купила поїсти, — почала Тамара, сівши поруч.

— Дякую. Чого ти прийшла?

— Скучила, то й завітала. Як ти, Галю?

— Як завжди.

— Хочу тебе про дещо запитати.

— Питай.

— Ти не залишала квіти біля мого подвір’я?

— Які квіти?! — Галина здивовано глянула на Тамару.

Щире Галине здивування переконало, що вона квітів не приносила.

— Білі лілії.

— Навіщо б я їх приносила тобі? Напевно, твій коханий Толик тягає.

— Я його запитувала, каже, що не він.

— Тоді ще якийсь закоханий дурень, — посміхнулася Галя. — Ти ж у нас он яка красуня! Не те, що я! І краса тобі за двох дісталася, і все інше. Навіть