Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

— Так, пане Помпо? — сказав Мокр, перериваючи Шеляга просто посеред оповіді. 

— Дивовижне Відкриття, Поштмейстере. Як Я Й Підозрював, Ці Гори Не З Посліду Голубів. Ніякі Голуби Не Наробили Б Стільки Й За Тисячі Років, Шефе.  

— Гаразд, а з чого ж вони тоді? 

— З Листів, Шефе, — сказав ґолем. 

Мокр поглянув на Шеляга, який знічено зам’явся. 

— А, так, — вимовив він. — Я саме підходив до цієї теми. 

Листи... 

...їм кінця-краю не було. Вони заповнили усі до єдиної кімнати і виплеснулися в коридори. Як виявилося, те, що кабінетом Поштмейстера неможливо було користуватися з огляду на стан підлоги, формально таки було правдою: підлога ж бо була похована під дванадцятифутовим шаром листів. Деякі коридори були завалені ними до стелі. Серванти були забиті ними: необережно відчинити дверцята означало бути похованим під валом пожовклих конвертів. Паркет підозріло випинався. Крізь тріщини в провислій штукатурці стель пробивався папір.  

У сортувальній, майже такій же великій, як вестибюль, деякі купи листів сягали висоти двадцяти футів. То тут, то там із паперового моря айсбергами випиналися картотечні шафи. 

Після пів години досліджень Мокр відчув, що потребує ванни. Це було як повзати по гробницях у пустелі. Він захлинався самим запахом старого паперу, ніби горлянку йому заповнив жовтий пил. 

–– Мені сказали, що тут є для мене помешкання, — прокаркав він. 

— Так, мій пане, — відповів Шеляг. — Нещодавно ми з хлопцем пішли його шукати. Я чув, що вхід туди на протилежному боці вашого кабінету. Тому хлопець поліз туди, обв’язавши си мотузком, мій пане. Він каже, що вже намацав двері, мій пане, но на ту мить він був уже на шість футів під поштов, і йому було зле, мій пане, зле... то я його витяг назад. 

— Всю будівлю забито недоставленою поштою? 

Вони повернулися до роздягальні. Шеляг долив доверху почорнілий чайник, який уже закипав, водою з великою каструлі. В дальшому кінці кімнати Стенлі, за своїм маленьким акуратним столиком, перераховував шпильки. 

— Здебільшого так, мій пане, крім цокольного поверху та стаєнь, — сказав старий, споліскуючи пару олов’яних кухлів у тазику з не надто чистою водою.  

— Тобто навіть кабінет пошт... мій кабінет повний старої пошти, але в цоколі ніхто нічого не складав? І де ж логіка? 

— Ох, цокольний поверх використовувати не можна, мій пане, тільки не цокольний поверх, — з шокованим виглядом заперечив Шеляг. — Там надто сиро. Листи попропадають миттю. 

— Попропадають, — без виразу повторив Мокр. 

— Волога руйнівна для цих речей, як ніщо інше, мій пане, — сказав Шеляг, глибокодумно киваючи.  

— Попропадають листи від померлих людей до інших померлих людей, — так само без виразу уточнив Мокр. 

— Ми цього не знаємо, мій пане, — відказав старий. — Я хочу сказати, ми не маємо надійних доказів.  

— Чого нема, того нема. Зрештою, деяким із цих конвертів лише по сотні років! — вигукнув Мокр.  

Від пилу йому боліла голова, горлянку роздирала сухість, а цей старий чимось діяв на його й без того перенапружені нерви. Шеляг щось явно приховував. 

— Для декого, — продовжив Мокр, — це взагалі не строк. Закладаюся, всі зомбі та вампіри міста досі щодня перевіряють свої поштові скриньки в очікуванні цих листів, авжеж? 

— Не треба так, мій пане, — спокійно сказав Шеляг. — Не треба так. Листи не можна знищувати. Просто не можна, мій пане. Це Нечемне Поводження з Поштою, мій пане. Це не просто злочин, мій пане. Це... це... 

— Гріх? — підказав Мокр. 

— О, гірше, ніж гріх, — майже зневажливо сказав Шеляг. — За гріхи відповідають усього лише перед богами, а за моїх часів у випадку поштопорушення ви поставали перед Головним поштовим інспектором Дивнюком. Ха! Це велика різниця. Боги можуть пробачити.  

Мокр намагався знайти у зморшкуватому обличчі навпроти ознаки здорового глузду. Неохайна борода була поплямована різними барвами — бруду, чаю та якогось небесного цілющого зілля. «Як у якогось відлюдника», — подумав Мокр. Тільки відлюдник міг би носити такий шиньйон.  

— Вибачте? — сказав він. — Ви хочете сказати, що запхати чийогось листа під паркет на сотню років — це Чемне Поводження з Поштою? 

Шеляг раптом набрав геть нещасного вигляду. Борода затремтіла. А тоді він закашлявся — страшними, сухими, тріскучими вибухами кашлю, від яких затрусилися банки на столі, а з нижньої частини штанів старого здійнялася жовтава курява.  

— Звиняйте, мій п’не, с’кундочку, — прохрипів він між нападами кашлю й видобув з кишені пом’яту та обдерту металеву коробочку. — Бажаєте, мій пане? — спитав він; його щоками котилися сльози.  

Він простягнув коробочку Мокрові.  

— Рецепт номер три, мій пане. Дуже м’які. Я си сам їх зробив, мій пане. Природні ліки з природних інгр’дєнтів, ось мій підхід, мій пане. Проходи треба тримати в чистоті, мій пане, інакше вони накоять вам біди. 

Мокр прийняв велику фіолетову пастилку з коробочки й понюхав її. Вона слабко пахла анісом.  

— Дякую, пане Шеляг, — сказав він, але на випадок, якщо це була спроба підкупу, суворо додав: — То як щодо пошти, пане Шеляг? Пхати недоставлену пошту в кожну вільну дірку — це чемно?  

— Це швидше... затримка пошти, мій пане. Просто, е... сповільнення доставки. Деяке. Тут же не йдеться про намір ніколи її не доставити, мій пане.  

Мокр вивчав стурбоване обличчя Шеляга. Він відчував, що ґрунт іде йому з-під ніг — таке відчуття буває, коли маєш справу з людиною, чий світ торкається твого власного хіба що кінчиками пальців. «Не відлюдник, — подумав він. — Швидше, моряк після кораблетрощі; він живе на цьому посушливому пустельному острові-будинку, тим часом як зовнішній світ іде вперед, і будь-який здоровий глузд випаровується начисто».  

— Пане Шеляг, я не хочу, знаєте, засмучувати вас чи щось таке, але тисячі листів тут лежать під товстим шаром голубиного гуано... — повільно сказав він.  

— Насправді, мій пане, в цьому відношенні все не так погано, як можна подумати, — відповів Шеляг і зробив паузу, аби гучно посмоктати свою природну пастилку від кашлю. — Голубині відходи — дуже суха штука, і утворюють на конвертах досить надійну захисну кірку... 

— Але чому вони всі тут, пане Шеляг? — спитав Мокр. 

Він намагався тримати в пам’яті правила комунікативних навичок. Трусити старого за барки не можна було.  

Молодший листоноша уникав його погляду. 

— Ну, ви ж знаєте, як воно буває... — спробував він. 

— Ні, пане Шеляг. Думаю, не знаю. 

— Ну... листоноша може бути зайнятий, вже відпрацював цілий день, а можливо, це Вепродень, тобто купа вітальних листівок, розумієте, а інспектор нависає щодо дотримання графіку — і тоді, можливо, він запхне пів мішка листів десь у безпечне місце... але ж він таки доставить їх, еге ж? Я маю на увазі, це ж не його провина, що його постійно підганяють, мій пане, підганяють щосекунди. А наступного дня йому дають ще більшу сумку, бо підганяють весь час, і він думає: скину я кілька листів і сьогодні, я ж маю в четвер вихідний, і тоді я їх рознесу за адресами; але в четвер у нього роботи більше за денну норму, бо його продовжують підганяти, і він стомився, стомився як собака, тому