Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

каже собі — у мене скоро відпустка, але ось він отримує відпустку, і на цей час... словом, закінчується все дуже кепсько. Траплялися... неприємності. Ми зайшли надто далеко, мій пане, ось що трапилося, ми надто старалися. Часом щось розбивається на такі дрібні шматочки, що краще їх полишити як є, ніж намагатися склеїти. Я маю на увазі, як вирішити, з чого почати? 

— Гадаю, я зрозумів ситуацію, — вимовив Мокр.  

Ви брешете, пане Шеляг. Ви брешете за допомогою замовчування. Ви говорите мені не всю правду. І те, чого ви мені не говорите, важливе, чи не так? От тільки я довів брехню до рівня мистецтва, пане Шеляг, а ви — лише талановитий аматор. 

Обличчя Шеляга, необізнаного про цей внутрішній монолог, сформувало посмішку. 

— Але проблема в тому, що... як вас звати, пане Шеляг? — спитав Мокр. 

— Толлівер, мій пане. 

— Гарне ім’я... проблема в тому, Толлівере, що ситуація, як я бачу її у вашому описі, — це те, що в рамках моєї аналогії є лише епізодом, тоді як усе це, — Мокр зробив жест, покликаний означити всю будівлю та весь її вміст, — це повнорозмірний триптих, який зображує сцени з історії, творення світу, ієрархію богів, плюс відповідне склепіння, розписане під небесну твердь, і ще й ескіз дами з чудернацькою посмішкою, докинутий просто для повного щастя! Толлівере, я думаю, ви не були зі мною відвертим. 

— Мені дуже шкода, мій пане, — сказав Шеляг, поглядаючи на нього з якимось нервовим викликом. 

— Ви ж знаєте, що я можу вас звільнити, — сказав Мокр, розуміючи, що каже дурницю. 

— Ви могли б, мій пане, могли б спробувати, — тихо й повільно проговорив Шеляг. — Але я — все, що у вас є, не рахуючи хлопця. І ви ніц не знаєте про Поштамт, мій пане. Як ніц не знаєте й про Правила. Тільки я знаю, що і як тут треба робити. Без мене ви не вдержитеся й п’яти хвилин, мій пане. Ви навіть не здогадаєтеся простежити, щоб чорнильниці щодня заповнювалися свіжим чорнилом!  

— Чорнильниці? Заповнювати чорнильниці? — перепитав Мокр. — Та це ж просто старезна будівля, забита... забита... паперовим сміттям! Ми не маємо клієнтів!  

— Чорнильниці мають бути повними, мій пане. Правила Поштамту, — сталевим голосом сказав Шеляг. — Треба дотримуватися Правил, мій пане. 

— Для чого? Я не бачу, щоб ми отримували чи відправляли пошту! Ми просто сидимо тут і все! 

— Ні, мій пане, ми не просто сидимо тут, — терпляче сказав Шеляг. — Ми дотримуємося Правил Поштамту. Наповнювати чорнильниці, полірувати бронзу... 

— Ви навіть не прибрали пташине лайно! 

— Як не дивно, про це у Правилах нічого немає, мій пане, — сказав старий. — Правда в тому, мій пане, що ми більше нікому не потрібні. Зараз скрізь семафори, трикляті клацалки, клац-клац-клац. Зараз кожен си має семафорну вежу, мій пане. Така мода. Кажуть, вони швидкі, як світло. Ха! Вони не мають серця, мій пане, не мають душі. Я їх ненавиджу. Але ми напоготові, мій пане. Якби з’явилася яка-небудь пошта, ми б хутко з нею впоралися, мій пане. Ми просто рвонули б до роботи, мій пане, просто рвонули б. От тільки пошти немає. 

— Звісно, немає! До цього міста явно вже давно дійшло, що віднести листа на Поштамт — це все одно, що викинути! 

— Ні, мій пане, ви знову неправі. Ми все зберігаємо, мій пане. От що ми робимо. Ми зберігаємо все як є. Ми намагаємося нічого не рухати, мій пане, — тихо промовив Шеляг. — Ми намагаємося нікого не турбувати. 

Те, як це було сказано, змусило Мокра замислитися. 

— Кого саме «нікого»? — поцікавився він. 

— О, нікого, мій пане. Ми просто... діємо обережно. 

Мокр роззирнувся по кімнаті. Чи справді вона стала здаватися меншою? Чи справді поглибилися й видовжилися тіні? Чи справді в повітрі раптом повіяло холодом? 

Ні, нічого подібного. Але це явно могло б статися, відчував Мокр. Волосинки на його шиї настовбурчилися. Мокр чув, що це тому, що люди походять від мавп, і означає, що за спиною тигр.  

Насправді за його спиною був пан Помпа, просто собі стояв, і очі його палали куди яскравіше, ніж дано будь-якому тигрові. І це було ще гірше. Тигри не можуть переслідувати вас через моря, і їм потрібно спати.  

Він здався. Пан Шеляг жив у своєму особистому, дивному, запліснявілому маленькому світі.  

— І це ви називаєте життям? — спитав він. 

Вперше з початку їхнього діалогу пан Шеляг подивився йому просто в очі. 

— Це значно краще, ніж смерть, мій пане, — відповів він.  

Пан Помпа пройшов за Мокром через вестибюль і крізь центральний вхід, і тут Мокр повернувся до нього. 

— Гаразд, ну а тут які правила? — спитав він вимогливо. — Ви збираєтеся вештатися за мною скрізь? Ви ж знаєте, що я не можу втекти! 

— Вам Дозволено Самостійне Переміщення В Місті Та Його Околицях, — прогуркотів ґолем. — Але Поки Ви Не Облаштуєтеся В Місті, Мені Наказано Супроводжувати Вас Задля Вашого Захисту.  

— Від кого? Від невдоволених тим, що до них не дійшли прапрадідусеві листи? 

— Не Можу Сказати, Шефе. 

— Мені треба на свіже повітря. Що там, усередині, відбувається? Чому там так... моторошно? Що сталося з Поштамтом?  

— Не Можу Сказати, Шефе, — спокійно відповів пан Помпа. 

— Ви не знаєте? Але ж це ваше місто, — саркастично зауважив Мокр. — Ви що, останні сто років просиділи на дні виритої в землі глибочезної ями? 

— Ні, Бане Губберук, — відповів ґолем. 

— Чому ж тоді... — почав Мокр. 

— Це Були Двісті Сорок Років, Бане Губберук, — продовжив ґолем. 

— Що було? 

— Час, Який Я Просидів На Дні Виритої В Землі Глибочезної Ями, Бане Губберук. 

— Про що ви взагалі говорите? — спитав Мокр.  

— Та Ж Про Час, Який Я Просидів На Дні Виритої В Землі Глибочезної Ями, Бане Губберук. Помпа — Це Не Моє Ім’я, Бане Губберук. Це Мій Опис. Помпа. Помпа Номер 19, Якщо Точніше. Я Стояв На Дні Ями Завглибшки Сотню Футів І Викачував Воду. Двісті Сорок Років, Бане Губберук. А Тепер Я Мандрую Під Сонцем. Це Краще, Бане Губберук. Це Краще! 

Тієї ночі Мокр ніяк не міг заснути й просто лежав, дивлячись у стелю. Стеля була за три фути від нього. Трішки на віддалі з неї звисала лампадка зі свічкою всередині. На тому, щоб свічка перебувала в лампадці, наполіг Стенлі, і це було не дивно. В разі чого це місце не просто загорілося б, а злетіло б у повітря, як пороховий погріб. Саме Стенлі показав йому це місце; Шеляг десь плекав свою образу. І він мав рацію, хай йому грець. Мокр не міг обійтися без Шеляга. Той практично і був Поштамтом. 

День був важким, а минулої ночі Мокр не виспався — непросто було виспатися як слід, звисаючи з плеча пана Помпи й раз у раз отримуючи копитом знавіснілого коня.  

Тут він теж не хотів ночувати, небо йому свідок — але він більше не мав жодного іншого прихистку, і, в кожному разі, в цьому місті-мурашнику це можна було вважати помешканням преміум-класу. Авжеж, була ще роздягальня, але вона жодним чином не годилася. Тож