Террі Пратчетт - Поштова лихоманка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це пан Підкажи, мій пане, — повідомив Шеляг.
— Підкажи? — перепитав Мокр. — Ви хочете сказати, що це справді котяче ім’я? Я думав, це просто жарт такий.[11]
— Не так ім’я, мій пане, як опис, — пояснив Шеляг. — Ви б відійшли, мій пане, а то він цілий день так і стоятиме. Йому двадцять років, і він, видите, звик ходити однією й тією ж дорогою.
Мокр відступив убік. Кіт флегматично продовжив шлях до кошика, де і влігся калачиком.
— Він що, сліпий? — спитав Мокр.
— Ні, мій пане. У нього є розпорядок, і він його дотримується, мій пане, дотримується з точністю до секунди. Дуже спокійний, як на кота. Не любить, коли пересувають меблі. Ви до нього звикнете.
Не знаючи, що сказати, але відчуваючи, що сказати щось необхідно, Мокр кивнув на військо пляшечок на Шеляговій половині столу.
— Захоплюєтеся алхімією, пане Шеляг? — спитав він.
— Аж ніяк! Я практикую народну мед’цину! — гордо заявив Шеляг. — Не вірю в докторів, мій пане! І жодного дня в житті не хворів, мій пане!
Він ляснув себе по грудях, від чого пролунало таке «ляп!», якого й не чекаєш від удару по живій плоті.
— Фланелет, гусячий жир і гарячий хлібний пудинг, мій пане! Ніщо краще не захистить ваші проходи від згубних стоків! Я щотижня накладаю свіжий шар, мій пане, і за весь цей час ні разу навіть не чхнув! Дуже корисно, дуже природно!
— Е... добре, — пролопотів Мокр.
— Найгірше — це мило, мій пане, — стишивши голос, продовжував Шеляг. — Жахлива річ, змиває зі шкіри всі благотворні виділення. Все має бути природним, я завжди кажу! Тримай проходи в чистоті, клади сірку в шкарпетки й не забувай захищати груди — і можеш сміятися з недуг! Між іншим, мій пане, я впевнений, що молодий чоловік, як от ви, має перейматися станом свого...
— А це для чого? — поспішно спитав Мокр, беручи до рук горщика з якоюсь зеленою масою.
— Це, мій пане? Це від бородавок. Чудова річ. Дуже природне, не те що ті, які доктори вам пхають.
Мокр понюхав горщика.
— А з чого воно?
— З миш’яку, мій пане, — безтурботно повідомив Шеляг.
— З миш’яку?
— Дуже природне, мій пане, — підтвердив Шеляг. — І зелене.
«Та-а-ак, — подумав Мокр, вкрай делікатно ставлячи горщика на місце. — Нормальність у стінах Поштамту — це не зовсім те, що нормальність у навколишньому світі. Я міг пропустити щось важливе». Він вирішив, що тут до місця буде роль самовідданого, але спантеличеного менеджера. Тим паче, якщо не зважати на аспект самовідданості, ця роль не вимагала жодних зусиль.
— Чи не могли б ви допомогти мені, пане Шеляг? — сказав він. — Я нічого не знаю про роботу пошти!
— Ну, мій пане... А що ви поробляли раніше?
Крадіжка. Шахрайство. Підробка. Привласнення. Але ніколи — і це важливо — жодного насильства. Ніколи. Мокр приділяв цьому першочергову увагу. Також він намагався нікуди не проникати потай, якщо тільки цього можна було уникнути.
Якщо вас застають о першій ночі в банківському сховищі, в чорному вбранні з багатьма кишенями, це може видатися підозрілим — тож навіщо це робити? З добре продуманим планом, правильними паперами, правильними манерами і в правильному костюмі можна й серед білого дня до палацу зайти, і ще й на зворотному шляху менеджер відчинить перед вами двері. Підміна перснів та експлуатація скупості тупих провінціалів були лише способами триматися в тонусі.
Обличчя — ось у чому була вся справа. Він мав чесне обличчя. І він полюбляв тих, хто дивився йому просто в очі, аби побачити його внутрішнє «я» — адже він мав цілий набір внутрішніх «я», на всі випадки. Що стосується твердих рукостискань, то в них він напрактикувався так, що до його долоні можна було швартувати кораблі. Це були комунікативні навички, ось що. Особливі комунікативні навички. Перш ніж продати скло під виглядом діамантів, треба, щоб люди захотіли побачити діаманти у склі. Це був Трюк — всім трюкам трюк. Ви змінюєте погляд людей на світ. Ви дозволяєте їм бачити його таким, яким вони хотіли б, щоб він був...
Як, у біса, Ветінарі дізнався його ім’я? Цей чоловік розколов фон Губперука, як яйце! А Сторожа була... демонічною! Що ж стосується того, щоб поставити наглядати за людиною ґолема...
— Я був службовцем, — сказав Мокр.
— Що, паперова робота, всіляке таке? — спитав Шеляг, пильно на нього дивлячись.
— Авжеж, чимало паперової роботи.
Чесна відповідь, якщо мати на увазі гральні карти, чеки, гарантійні листи, банківські транзакції та ділові угоди.
— Ох, ще один, — проказав Шеляг. — Ну, тут роботи небагато. Ми можемо потіснитися і звільнити для вас трохи місця, нема питань.
— Але мені доручено відновити тут ту діяльність, яка була раніше, пане Шеляг.
— Так, справді, — сказав старий. — Тоді, Поштмейстере, ходімте-но зі мною. Гадаю, є ще дещо, чого вам не слід оминати увагою!
Лишаючи по собі тоненький слід жовтого порошку, що сипався з його черевиків, Шеляг повів Мокра назад, у тьмяний і брудний вестибюль.
— Коли я був хлопчиком, тато нерідко приводив мене сюди, — заговорив він. — За тих часів чимало родин були просто-таки поштарськими династіями. Отут на стелі висіли такі великі скляні штуки, схожі на водоспади, вони ще бряжчали, як же їх? Для світла.
— Люстри? — припустив Мокр.
— Та’ наче, — погодився Шеляг. — Дві такі штуки. І скрізь були бронза й мідь, такі відполіровані, що скидалися на золото. А у вестибюлі на кожному поверсі по колу йшли залізні балкони, мій пане, як мереживо! А всі стійки, казав тато, було зроблено з цінного дерева. А люди? Тут яблуку ніде було впасти! Двері ні секунди не лишалися нерухомими. Навіть поночі... О, поночі, мій пане, побували б ви на великому каретному дворі! Вогні! Карети приїздять і від’їздять, від коней пара йде... о, мій пане, бачили б ви це, мій пане! Розпорядники відправлення карет... вони мали таку штуку, мій пане, такий пристрій, який давав змогу завести карету на подвір’я і вивести її звідти за одну хвилину, мій пане, за одну хвилину! Поспіх, мій пане, поспіх і метушня! Казали, що можна прийти сюди з Лялечок чи навіть із Забродівки і відправити листа самому собі — і треба було мчати додому як блискавка, мій пане, як справжня блискавка, мій пане, щоб опинитися біля власних дверей раніше за листоношу! А форма, мій пане, — яскраво-синя, з мідними ґудзиками! Бачили б ви! А...
Мокр подивився через плече балакучого старого на гору гуано, де пан Помпа саме призупинив свою роботу. Ґолем порився в жахливій смердючій купі і, тим часом як Мокр продовжував дивитися, випростався і рушив до них, тримаючи щось у руці.
— ...а коли великі карети прибували, мій пане, аж з гір, їхні сигнальні ріжки було чутно за милі! Чули б ви, мій пане! А якщо які-небудь бандити намагалися що-небудь вчворити, то в нас були спеціальні люди, які
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поштова лихоманка», після закриття браузера.