Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

— Звичайно, Бане Губберук. 

— Ви це можете? 

— Ґолем Не Боїться Роботи, Бане Губберук. Піду Пошукаю Лопату. 

Пан Помпа рушив до далекої стійки, що невідь-чому кинуло бородатого молодшого листоношу в паніку. 

— Ні! — пискнув він, шкандибаючи слідом за ґолемом. — Чіпати тоті купи — то є недобра ідея! 

— Бо підлога провалиться, еге ж, пане Шеляг? — життєрадісно припустив Мокр. 

Шеляг перевів погляд з Мокра на ґолема й назад. Його рот розтулявся й стулявся, доки мозок шукав потрібні слова. Потім він зітхнув.  

— Краще спустімося до роздягальні. Ось сюди, панове. 

Йдучи за паном Шелягом, Мокр відчував запах стариганя. Запах був не те щоб неприємним, швидше... дивним. Він був непевно-хімічним, зі сльозогінним домішком ароматів усіх ліків від горла, які вам будь-коли доводилося вживати, і майже непомітною ноткою лежаної картоплі.  

Роздягальня виявилася кількома східцями нижче, у цоколі, де підлога, ймовірно, провалитися не могла, оскільки провалюватися їй було нікуди. Це було довге й вузьке приміщення. В одному його кінці містилася велетенська піч, яка, як Мокр дізнався пізніше, колись була елементом чогось на кшталт системи опалення, адже свого часу Поштамт був передовою інженерною спорудою. Тепер біля неї встановили маленьку круглу грубку, розпечену знизу до майже вишнево-червоного кольору. На ній стояв величезний закіптюжений чайник. 

Повітря свідчило про присутність шкарпеток та дешевого вугілля — і відсутність вентиляції. Вздовж стіни стояло кілька обшарпаних дерев’яних шафок, з яких давно пооблазили імена колишніх власників. Світло не без зусиль потрапляло всередину через брудні віконця майже під самісінькою стелею. 

Яким би не було початкове призначення кімнати, тепер це було помешкання двох осіб; двох, які жили разом, але явно мали чітке відчуття «твого» і «мого». Всю кімнату було поділено надвоє, і вздовж двох протилежних стін стояло по вузькому ліжку. По підлозі, вгору стіною й далі по стелі йшла намальована розмежувальна лінія. Моя половина, твоя половина. Лінія ніби нагадувала: поки цей поділ зберігається, тут не буде... проблем. 

Посередині, перекриваючи розмежувальну лінію, стояв стіл. З протилежних його сторін акуратно стояли по кухлю та по олов’яній тарілці. Посередині столу стояла сільничка. У цьому місці розмежувальна лінія утворювала кільце, визначаючи для сільнички окрему демілітаризовану зону.  

Половину вузької кімнати займав неприбраний стіл-переросток, завалений банками, пляшками та паперами; він скидався на робоче місце хіміка, який замість ставити продумані експерименти імпровізував скільки міг — або поки що-небудь не вибухало. На іншій половині стояв картковий столик, на якому з дещо тривожною акуратністю були розставлені маленькі коробочки та рулончики чорного фетру. Там же, на підставці, стояло найбільше збільшувальне скло, яке Мокрові будь-коли доводилося бачити.  

Та сторона кімнати була чисто заметена. Розгардіяш та сміття з іншої загрожували от-от переповзти через Лінію. Один зі шматків паперу, що валявся на підлозі з неохайного боку, чи то мав чудернацьку форму, чи то хтось, озброєний акуратністю, твердістю руки і, як можна було припустити, бритвою, обрізав куточок, який забагато собі дозволив.  

Посеред чистої половини підлоги стояв юнак. Він явно чекав на Мокра — так само, як і Шеляг — от тільки досі не опанував мистецтва стояти струнко або, точніше, осягнув його лише частково. Права половина його тіла стояла значно стрункіше за ліву, і внаслідок цього весь він у цілому був схожий на банан. Попри це, зі своєю широченною нервовою посмішкою та великими осяйними очима, він випромінював ентузіазм — цілком можливо, понад міру адекватності. Виникало чітке відчуття, що він будь-якої миті може вкусити. І він носив синю бавовняну сорочку, на якій хтось зробив напис: «Спитай мене про шпильки!». 

— Е... — почав Мокр. 

— Учень-листоноша Стенлі, — пробубонів Шеляг. — Сирота, мій пане. Дуже прикро. Потрапив до нас із дитбудинку Єдинокревних Оффлера. Обоє батьків померли від москітозу, мій пане, у себе на фермі в глушині, і він був зрощений горохом. 

— Ви, звісно, хотіли сказати на горосі, пане Шеляг? 

— Горохом, мій пане. Дуже незвичайний випадок. Хороший хлопець, як не злиться, але часом ся обертає слідом за сонцем, мій пане, якщо ви мене розумієте. 

— Е... можливо, — сказав Мокр і поспішно обернувся до Стенлі. — То ти трохи знаєшся на шпильках, еге ж? — спитав він тоном, який, як він сподівався, був приязним. 

— Аж ніяк! — відрапортував Стенлі, хіба що не відсалютував. 

— Але ж на сорочці у тебе написано... 

— Я знаю все про шпильки, шефе, — відкарбував Стенлі. — Все, що про них можна знати! 

— Ну, це, е... — почав Мокр. 

— Кожен найдрібніший факт про шпильки, шефе, — вів своєї Стенлі. — Немає такого, чого я не знав би про шпильки. Спитайте мене будь-що про шпильки, шефе. Все, що хочете, абсолютно. Ну ж бо, шефе! 

— Ну... — Мокр завагався, але роки практики далися взнаки. — Скажімо, скільки шпильок було виготовлено в цьому місті за минулий... 

Він затнувся.  

Стенлі змінився на обличчі: воно розгладилося, втративши той ледь помітний вираз, ніби його власник збирався відкусити власне вухо. 

— Минулого року об’єднані майстерні («шпилькарні») Анк-Морпорка виготовили двадцять сім мільйонів вісімсот вісімдесят тисяч дев’ятсот сімдесят вісім шпильок, — проговорив Стенлі, дивлячись кудись углиб сповненого шпильок особистого всесвіту. — Сюди входять шпильки з вощеними голівками, шпильки сталеві, шпильки бронзові, зі срібними голівками (та цілком срібні), XL, машинного та ручного виробництва, серійні копії та нові моделі, але не шпильки для вилог піджаків, які взагалі не повинні називатися істинними шпильками, адже за класифікацією належать до «спортивних» або ж «гербових», шефе...  

— А, так, здається, якось я бачив журнал чи щось таке, — у відчаї сказав Мокр. — Він називався... «Шпильковий щомісячник»?  

— Ох, лишенько, — промимрив Шеляг за спиною Мокра. 

Обличчя Стенлі скрутилося в щось, більше подібне до котячої дупки з носом.  

— Це для любителів, — просичав він. — Вони не справжні «шпилькоголові»[10]! Їм до шпильок і діла немає! О, вони-то кажуть інше, але зараз вони щомісяця відводять цілу шпальту для голок. Голки? Збирати голки може хто завгодно! Це просто шпильки з дірками! І все одно ж є «Популярна голка» — але їх це просто не хвилює! 

— Стенлі редагує «Всезагальну шпильку», — прошепотів Шеляг у спину Мокрові. 

— Гадаю, цього я не бачив... — почав Мокр. 

— Стенлі, піди-но допоможи асистентові пана Мокра знайти лопату, — підвищуючи голос, звелів Шеляг. — А тоді знову берися за сортування своїх шпильок, доки тобі не покращає. Пан Губперук не прагне побачити один із твоїх маленьких моментів. 

Він без жодного виразу поглянув Мокрові у вічі.  

— ...а минулого місяця вони надрукували статтю про подушечки для голок, — бурмотів Стенлі, покидаючи кімнату. 

Ґолем пройшов за ним. 

— Він хороший хлопець, — сказав Шеляг, коли вони зникли. — Тілько клепка троха не на місці. Дайте йому займатися своїми шпильками, і з ним не буде жодного клопоту. Часом робиться кріпко... напруженим, от і все. О, до речі, ось і третій член нашої маленької дружної команди, мій пане... 

В кімнату увійшов великий чорно-білий кіт. Не звертаючи жодної уваги ні на Мокра, ні на