Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

«Я не беруся про це судити, — відповів Юґірі. — Її мати справді вирізнялася багатьма особливими чеснотами. Хоча я й не був з нею близько знайомий, але, протягом небагатьох наших розмов, я міг оцінити її високі душевні якості». Ось таким чином, прикидаючись байдужим до принцеси, він уникав розмови про неї.

«Безглуздо застерігати його, так глибоко закоханого, бо ж він навіть не хоче говорити про принцесу. І не варто набридати йому порадами, до яких він і не прислухається», — подумав Ґендзі про сина і припинив розмову на цю тему.

Отож Юґірі взяв на себе підготовку поминальних служб з нагоди сорока дев’яти днів після смерті матері Другої принцеси. Звичайно, чутка про це відразу поширилася по світу і дійшла до вух Великого міністра у відставці. Він був вражений і, як це не сумно, у всьому звинуватив принцесу! Сини міністра, з огляду на давні зв’язки з покійною матір’ю принцеси, також були на молебні, а сам міністр прислав розкішні дари для монахів, які читали сутри. Всі наче змагалися один з одним у щедрості, і тому поминальні дні пройшли з такою пишністю, що здавалося, ніби помер хтось із найвищих осіб.

Принцеса вирішила назавжди залишитися в Оно, але хтось повідомив про це Імператорові-монаху, і він беззастережно висловився проти. «Вам не можна цього робити, — неодноразово писав він у листах. — Звичайно, вам не слід одразу після смерті одного чоловіка виходити заміж за другого, але, не маючи надійного опікуна, відвертатися від світу не годиться, бо ви ненароком впадете в оману, внаслідок якої ваше ім’я, підхоплене плітками, вкриється ганьбою в очах усього світу, зруйнує ваш добробут і створить непереборні перепони на майбутньому шляху до Будди. Незабаром після мого зречення від світу ваша молодша сестра стала монахинею. Якщо і ви вчините так само, то в людей складеться враження, що наш рід залишився без нащадків. Я розумію, що все це не має хвилювати людину, яка розірвала зв’язок зі світом, але мені прикро дивитися, як мої діти наче змагаються за право першості на цьому шляху. Адже той, хто поспішає відвернутися від світу з причини життєвих негараздів, рідко знаходить душевний спокій, скоріше навпаки — втрачає його. Прошу вас, спочатку все добре обдумайте, трохи заспокойтеся і лише тоді вирішуйте, постригтися в монахині чи ні...»

Без сумніву, Імператор-монах чув про любовну історію дочки з Юґірі і переживав, що люди витлумачать її прагнення до усамітнення ошуканими надіями. Та оскільки водночас йому здавалося вартим осуду та легковажним вийти зараз відкрито заміж за Югірі, то, шкодуючи дочку, Імператор-монах узагалі про це у листах не згадував.

А тим часом і Юґірі побачив, що вмовляти принцесу, переконуючи у своїй любові до неї, — марна справа. І вирішив пустити поголос, що начебто на зв’язок з принцесою йому дала згоду її мати. Мабуть, нічого іншого йому не залишалося. Звичайно, це кидало тінь на пам’ять покійної, але як інакше б вдалося ввести людей в оману щодо того, як і коли виник цей зв’язок? А от починати все спочатку, домагатися її любові, проливаючи сльози, у його віці уже не годилося. Отож, призначивши день переїзду принцеси в будинок на Першій лінії, Юґірі покликав до себе намісника провінції Ямато і розпорядився навести лад у садибі, яка після смерті Касіваґі, опинившись у жіночих руках, зовсім запустіла й заросла бур’яном. Завдяки цьому сад знову став привабливим, як і раніше, а в будинку з’явилися нові перегородки між покоями, переносні ширми і подушки-сидіння, виготовлені у домі намісника провінції Ямато.

У призначений день приїхавши у садибу на Першій лінії, Юґірі послав карету із супроводом, щоб привезти сюди принцесу. Вона відмовлялася їхати, але її служниці палко вмовляли не опиратися. За переїзд висловився і намісник провінції Ямато: «Я ніяк не можу погодитися з вашою відмовою. Досі, побачивши, в якому тяжкому становищі ви опинилися, я робив для вас усе, що тільки міг, але державні справи змушують мене поїхати у провінцію. Мене дуже турбує, що немає чоловіка, який взяв би на себе догляд за вашим будинком, а тому я радію, що пан Удайсьо{34} люб’язно звернув увагу на ваші потреби. Звичайно, з огляду на те, що він, здається, має намір одружитися з вами, я не можу наполягати на переїзді, але ж у минулому є чимало прикладів, коли принцеса хоч-не-хоч виходила заміж за простого підданого. Наївно думати, що тільки про вас люди будуть просторікувати. Хіба може сама про себе дбати жінка навіть твердої та рішучої вдачі? Краще, виявивши розсудливість і мудрість, прийняти допомогу від чоловіка, готового шанобливо про неї турбуватися. Боюся, що ніхто з вас, — дорікнув він, звертаючись до Сакон і Косьосьо, — не казав про це принцесі. Де там, саме ви, напевне, і втягли її в цю злощасну історію».

Зібравшись біля принцеси, жінки вмовляли її переїхати, і вона врешті-решт, мов не своя, дозволила переодягнути себе в нове, яскраве вбрання і розчесати волосся, якого так завзято хотіла позбутися. Воно трохи порідшало, але, завдовжки шість сяку{35}, здавалося служницям дуже гарним. Але сама принцеса подумала: «О, як я змарніла! Хіба можу я показуватися комусь зараз у такому вигляді? Яка в мене нещасна доля!» — і з розпачу впала на постіль. «Ми запізнюємося! — захвилювалися жінки. — Ще трохи і ніч настане!» Осінній дощ і вітер навіювали смуток у душу принцеси.

«О, краще б зникла я 

Як мати, з димом

На гірській вершині,

Щоб потім не схилятися до того,

Хто мені нелюбий!» —

промовила вона пошепки. Потайки вона все-таки думала про постриг, але служниці, не зводячи з неї очей, сховали ножиці і все, що могло б їх замінити. «Дарма вони так хвилюються. Мені все одно, що станеться зі мною, але навіщо по-дурному, як дитина, таємно обрізувати своє волосся або дивувати людей своєю впертістю?» — подумала принцеса і відмовилася від свого давнього наміру.

Служниці поспішно приготувалися до переїзду. Багато чого — гребені і шпильки, коробки, китайські скриньки, мішечки з різним дріб’язком — вони вислали до столиці заздалегідь. Залишатися самій у спорожнілому будинку принцеса не могла, а тому, обливаючись сльозами, сіла в карету. Побачивши коло себе вільне місце, вона згадала, як їхала сюди з матір’ю і та, перемагаючи біль, причісувала її й допомагала вийти з карети. Невимовна туга стиснула серце, і сльози засліпили очі. Меч-оберіг і скриньку із сутрами вона завжди тримала при собі.

«Непозбутньої туги

Навіть дар цей пам’ятний

Не розвіє.

Як на скриньку коштовну погляну,

Очі темніють від сліз...» —

подумки промовила принцеса. Оскільки чорна скринька для сутр ще не була готова, довелося укласти їх в інкрустовану перламутром скриньку, що раніше належала матері. Спочатку ця скринька призначалася у дар комусь із монахів, але потім принцеса вирішила залишити її собі на пам’ять. Тепер їй здавалося, що вона — рибалка Урасіма{36}...

Прибувши в садибу на Першій лінії, принцеса не могла її впізнати. На відміну від того, що було колись, у ній панувало радісне пожвавлення, по саду снували люди. Коли карету