Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

підвели до галереї, у принцеси з’явилося неприємне відчуття, наче вона ніколи тут не жила, а тому вона довго вагалася, сходити з карети чи ні. Служниці розгубилися, вважаючи таку її поведінку просто дитячою примхою. Юґірі, приготувавши для себе поки що південні покої східного флігеля, поводився в садибі як повноправний господар. А в домі на Третій лінії{37} жінки не могли отямитися від подиву: «Яка несподіванка! Коли ж це сталося?» На жаль, навіть розсудливі чоловіки, несхильні до легковажних кроків, часто вчиняють щось зовсім несподіване. Тож усім довелося визнати, що Юґірі тримав у таємниці свої стосунки з принцесою. І, звісно, ніхто й не здогадувався, що сама принцеса не давала на це своєї згоди. У всякому разі все це обернулося тільки їй на шкоду.

Оскільки жалоба по матері принцеси ще не скінчилася, про звичайне одруження не могло бути й мови. Адже такий початок не віщував нічого доброго. Однак, коли після вечері у будинку стало тихо, Юґірі взявся настирливо просити Косьосьо впустити його вночі у покої принцеси.

«Якщо ви справді маєте до неї міцні почуття, то почекайте ще днів зо два зо три, — відповіла Косьосьо. — З поверненням додому принцесі не полегшало, а навіть навпаки — вона лежить як нежива. Наші вмовляння її тільки дратують, тож нам не хотілося б розгнівати її. Ви навіть уявити собі не можете, як мені складно з нею говорити».

«Дуже дивно! Я ніколи не думав, що вона така по-дитячому нерозумна...» — сказав Юґірі, знов і знов переконуючи Косьосьо, що здійсненням свого задуму не завдасть шкоди в людських очах ні собі, ні принцесі.

«О ні, прошу вас! — волала Косьосьо, молитовно склавши руки. — Тепер я переймаюся лише тим, щоб нічого поганого не сталося з принцесою, і навіть не можу думати ні про що інше. Благаю вас, не застосовуйте сили».

«Такого зі мною ще не було ніколи. Ваша пані так ненавидить і зневажає мене, ніби в світі немає гіршої людини. Хотілося б, щоб ще хто-небудь розсудив нас», — відповів ображений Юґірі, й Косьосьо стало його жаль.

«Помітно, що вам бракує досвіду і з вами справді нічого схожого раніше не траплялося, — посміхнулася вона. — Проте я дуже сумніваюся, що зараз знайшлася б людина, яка стане на ваш бік».

Хоча Косьосьо поводилася впевнено, але Юґірі, більше не маючи наміру зважати на її опір, проник повз неї за завіси і кинувся туди, де, на його думку, перебувала принцеса. Приголомшена й обурена його зухвальством, принцеса вмить заховалася в комірчині за замкнутими дверима, байдужа до того, що служниці осудять її за таку дитячу поведінку. «Та чи довго я так витримаю?» — подумала вона, підозрюючи, що негідні служниці, мабуть, підтримують Юґірі. Він також почувався ображеним, але, вирішивши, що не варто впадати у відчай, влаштувався неподалік, немов гірський фазан{38}, щоб у нічних роздумах нарешті дочекатися світанку. А вранці, побоюючись зайвих свідків, перед самим відходом попросив: «Прошу вас, відчиніть двері хоч трошки...» — але принцеса не здавалася.

«Чи можу я не нарікати,

Коли в зимову ніч

З важкою думою на серці

Стою перед застави

Кам’яною брамою?

О, які ви жорстокі!» — сказав він і пішов у сльозах.

Приїхавши на Шосту лінію, Юґірі приліг відпочити. «У домі Великого міністра у відставці подейкують, начебто ви перевезли Другу принцесу до столиці», — сказала йому господиня Східних покоїв{39}. — Що б це могло означати?» Хоч вона сиділа за завісами, він збоку бачив обриси її постаті.

«Ну звісно, саме про таке люди і можуть залюбки просторікувати! — усміхаючись, відповів Юґірі. — Річ у тому, що покійна мати принцеси у свій час рішуче відкидала мої спроби одружитися з її дочкою, але перед смертю, зморена хворобою, засмучена тим, що не мала коло себе нікого, крім мене, кому могла б довірити її долю, сама захотіла, щоб я подбав про неї. Так чи інакше, я погодився, тим паче що й сам про це думав. А люди, як видно, поспішили розпустити злісну чутку про мою поведінку. Адже вони схильні злословити з найменшого приводу... Сама принцеса, здається, твердо вирішила відмовитися від світу і стати монахинею, і я не знаю, як утримати її від цього кроку. Боюся, однак, що пліток нам не уникнути. Звичайно, якщо вона прийме постриг, це зніме з нас усі підозри, але я все-таки хотів би виконати заповіт її покійної матері, а тому не залишаюся байдужим до принцеси. Якщо ж батько часом завітає до вас, то, будь ласка, при зручній нагоді перекажіть йому те, що почули щойно від мене. Бо я побоююся, що він може подумати, ніби я, досі такий серйозний, раптом вчинив щось негідне й легковажне. Хоча, правду кажучи, у цій сфері ніхто не дослухається не тільки до чужих порад, але й до застережень власного серця...» Останні слова він вимовив майже пошепки.

«Он воно що! Виходить, що це чиста правда, а не вигадки. Хоча в цьому немає нічого незвичного, але мені шкода вашу милу дружину. Досі вона не зазнавала таких переживань...» — сказала Ханацірусато.

«Ви називаєте її «милою дружиною», а насправді вона іноді поводиться як злий демон. Але чому ви думаєте, що тепер я нехтуватиму нею? Вибачте за зухвалість, але хіба життя в садибі на Шостій лінії не показує, що жінка може жити по-іншому. Її перевагою могли б стати лагідність і сердечність. Особу самовладну й норовливу чоловік може до певного часу терпіти, та через сварки, спричинені ревнощами, віддалятиметься від неї. Наскільки мені відомо, лише пані Весняних покоїв{40} завжди виявляє свої чесноти, як рідко хто у світі. Так само я високо ціную і вашу сердечну доброту», — похвалив Юґірі.

«Боюся, що ваша надмірна похвала, — посміхнулася жінка, — тільки висвітлить у людських очах мої вади. До речі, ось що цікаво: ваш батько, забуваючи про те, що всі добре знають його власні слабкості, завжди переймається найменшими вашими захопленнями і вважає своїм обов’язком повчати вас або позаочі осуджувати вашу поведінку. А тому він схожий на мудреця, який про себе начебто нічого не знає...»

«Так, це правда, батько постійно застерігає мене від небезпек, що загрожують на цій дорозі, — погодився Юґірі. — Хоча, як на мене, то і без його мудрих настанов я поводжуся обережно».

Коли після того Юґірі зайшов у покої батька, то Ґендзі, до якого також дійшли деякі чутки, вважаючи зайвим показувати свою обізнаність, лише мовчки задивився на сина. Здавалося, що саме тепер його краса досягла повного розквіту. Тож якби він піддався пориву почуттів, ніхто не осудив би його. І демони, і боги простили б йому будь-які гріхи, побачивши його таким юним і вродливим. А ще син був не безголовим молодиком, що нічого у цьому світі не тямить, а цілком зрілим чоловіком без найменшої вади. «Хіба у такому разі жінка не могла б закохатися у нього? — думав Ґендзі. — Та й сам він міг би пишатися своєю красою, дивлячись у дзеркало».

Сонце вже підбилося високо, коли Юґірі дістався нарешті додому, в садибу на Третій