Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

тиждень чи два симптоми послабшали, голова моя прояснилася, і я знову зміг працювати нормально. Отже, попри неприємні побічні ефекти, я вирішив, що мій стан під контролем.

Я лежав і намагався змусити себе зосередитися. Прокручував у голові сцену вбивства Адгіра. Переділяв її по частинах. Аналізував. Чи міг я, чи мусив зробити щось інакше? Я повернувся на інший бік. Сон не йшов, я підвівся, натягнув сорочку і пішов до дверей. У темній вітальні сидів Не Здавайся. Не сумніваюся, що і він знову подумки проживав те вбивство.

— Я на прогулянку.

Він витріщився на мене, як той собака, але нічого не сказав. Не думаю, що він не знає, що відбувається,— потрібно бути геть поганим поліцейським, щоб провести рік під одним дахом із людиною і не втямити, що опівнічні прогулянки здійснюються не заради фізичних вправ, а мають інші причини, але ми цього ніколи не обговорювали.

Китайський квартал Калькутти — це Тангра, пацюче гніздо алей і брудних доріг на південь від Білого міста. Ціла країна пошарпаних будинків, нічліжок і напівзруйнованих заводів, захованих за високими мурами і гостроверхими металевими ґратами. Удень там не побачити нічого цікавого: ще одне вбоге передмістя, яке відрізняється від інших небілих районів лише тим, що більшість написів китайською. Уночі ж Тангра перетворювалася на справжній вулик: люди тягнулися до шинків, вуличних куховарень, казино й опійних кубел. Коротко кажучи, там знайшли притулок усі ті заклади, які роблять життя у спекотному обдертому мегаполісі з кількома мільйонами людей прийнятним.

Я попросив зупинити таксі поруч із дощаною крамничкою і передав водію кілька зім’ятих банкнот. Переступивши стічний рів, я пішов по ледь освітленій алеї, абсолютно порожній, якщо не вважати зграї дворняжок і купи гнилих відходів, які смерділи гірше за той стічний рів.

Попереду відчинилися двері, гумовий килимок на порозі освітився масним жовтим світлом. Похитуючись, вийшов чоловік — на тлі світла проступив темний силует — і поплентався вулицею, не підводячи голови. Двері зі скрипом зачинилися, алея знову занурилась у темряву Я пішов далі, мені потрібні були інші двері за сотню ярдів від цих.

Я двічі постукав і зачекав. Нарешті двері відчинилися, з’явилася вузенька шпаринка, у яку тільки одне око й могло визирнути.

— Що хочете?

— Я від Лао їнь,— відізвавсь я.

— Хто ви?

— Приятель.

— Чекайте.

Двері зачинилися. Я чекав.

Ніколи не зустрічав Лао їня, але знав про нього, більшість імперських поліцейських знала. Подейкують, він був із «Червоної банди», шанхайського кримінального угрупування, яке спеціалізувалося на опії, проституції, азартних іграх і вимаганні. А з таким послужним списком не уникнути уваги поліції, і цілком природно. Лао їнь займався у Калькутті постачанням опію, і його ім’я відчиняло чимало дверей у Тангрі, включно, сподіваюсь, і з цими. За кілька хвилин мене провели по вузенькому коридорчику до маленької комірчини, освітленої ліхтарем. Зі стін на підлогу, застелену брудними матрацами, обсипалася штукатурка. У задушливому повітрі стояв солодкий, землистий аромат опійного диму.

Два матраци були зайняті азіатами. Обоє лежали на боці, один смоктав опійну люльку, інший, схоже, уже відключився.

Увійшла старенька китаянка. Судячи зі зморшок на обличчі, їй було вже за вісімдесят, але рухи й досі були енергійними.

Вона посміхнулась і вказала на вільний матрац.

— Улаштовуйтеся, будь ласка,— тихо сказала вона.— Я принесу афім[6].

Я опустився на матрац, поклав голову на гладеньку порцелянову подушку і став чекати, доки вона повернеться з тацею. Незабаром жінка повернулася з люлькою, лампою, опійною смолою та колекцією інструментів для приготування опію.

Я спробував розслабитись, а вона сіла на підлогу, схрестивши ноги, й узялася до роботи, нагріваючи кульку опію над мерехтливим вогником свічки. Схоже, сама лише присутність «О» полегшила мої симптоми. Жінка дражнила мене, розтягуючи кульку, а я мов загіпнотизований не міг відвести очей. Речовина нагрівалася, розм’якшувалася, ставала тягучкою і нарешті почала випаровуватись. Тоді жінка поклала її у криву люльку і передала мені. Я зробив першу затяжку. Містер «О» зробив свою справу, проник у мої легені, із них — у капіляри й у кров. Я почув, як хруснули кістки старої, коли вона встала, як віддалилися її кроки. Затягнувся вдруге, утретє, відчув, як починає свербіти в носі, і мільйони нервових закінчень мого тіла спалахнули в унісон. Я заплющив очі, а світ поступово звузився до простору всередині мого черепа.

Шість

Субота, 19 червня 1920 року

ще один дурний задушливий день — небо затяглося, та все одно спекотно. «Калькуттська погода» — так це називається. Наближається сезон дощів, це легко відчути, але хмари ще не віддають води. Ми з Не Здавайся перетинали понтонний міст через ріку в нашому службовому автомобільчику.

Нашим місцем призначення був готель «Йєс, пліз», такий собі заклад без жодної зірочки, у маленькому брукованому провулку, в якому бракувало половини бруківки. Від Говраха — палицею кинути, тож район цей уподобали місцеві подорожні з обмеженими коштами, яким потрібно було десь зупинитися, і на вулиці було повно пансіонів і сумнівних ресторанчиків. Іззовні «Йєс, пліз» вигідно відрізнявся від інших, себто мав деревце у горщику біля дверей і вивіску, яку ще можна було розібрати.

Припаркувавши волслі трохи нижче по провулку, ми з Не Здавайся пішли до входу. Нестерпно смерділо аміаком та гноєм, отже, десь поблизу розташувалася чинбарня. На веранді будинку навпроти кілька китайців грали в азіатський варіант доміно, і відірвати їх від нього було б вельми важко. Їхня присутність підтверджувала те, що відчули мої ніздрі. Якщо у Калькутті була чинбарня, поблизу обов’язково були і китайці. Їм належала негласна монополія на продаж шкури, та оскільки місцеві переважно індуси, вони ні за що не стали б різати корів, і їхні сусіди-мусульмани також не виявляли до цього бажання.

Ми переступили через каналізаційну трубу, мудро накриту якоюсь плитою, і піднялися сходами до тьмяного вестибюля. У кінці за металевими ґратами сиділа пухкенька жінка середнього віку. Поруч із нею в металевій вазочці стояв оберемок ароматичних паличок, що марно намагалися заглушити своїми пахощами сморід із вулиці.

Вона підвела голову — кругле обличчя з м’якими східними рисами, притаманними більшості бенгальців. Темні очі підведені чорним олівцем, по центру чола — червона цятка завбільшки з півпенні.

— Місіс Міттер? — запитав я.

Обличчя її прояснилося.

— Так. Ви отримали моє повідомлення?

— Ви маєте інформацію про місцезнаходження чоловіка, якого ми розшукуємо?

— Так,— кивнула вона.— Останні два-три дні він жив тут. Приїхав сюди на