Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

Розділ 4

– А в ресторані, – не стримавшись, співаю слова з пісні, коли Саня галантно відчиняє переді мною двері ресторану.

– Без жартів, Насте, гаразд? Я і так, піздець, як нервуюся, – шепоче мені кудись у потилицю друг, обпалюючи шкіру теплим диханням.

Варто сказати, Сашко взагалі не матюкається. Мабуть, він реально нервує.

Я пасую, піднімаючи руки долонями вгору, мовляв, гаразд. Без жодного "бе", жартувати більше не буду.

Опинившись за столиком у самому центрі зали, я озираюсь. Пристойний ресторан. Виглядає дорого. Дивно, що я тут уперше. Не те щоб я вешталася по крутих ресторанах нашого міста, але, працюючи весільним фотографом, доводиться бувати в самому топчику – весілля різні трапляються.

Сашко пропонує зробити замовлення.

Я перегортаю сторінку за сторінкою. А тут все дорого! Хочу запитати в Сашка: він точно не пограбував якийсь банк, інакше звідки така розкіш? На скромній роботі відеооператора бабло не сипнеться на голову офшорними рахунками із шестизначними цифрами.

Але закусивши губу, мовчу. Я ж обіцяла без приколів. Щоправда, поводитися пристойно і вдавати з себе леді – ні хріна не виходить. Це ж Санька. З ним я звикла бути самою собою: і з немитим волоссям, зав'язаним у тугий пучок на потилиці, і без грама макіяжу, і втомлена після шістнадцяти годин на ногах з фотиком наперекіс.

– Вибрала щось? – цікавиться Сашко, коли я надто захоплююсь розгляданням цін.

У мене в голові з'являється дилема. Вибрати те, що я люблю або ж те, що дешевше. Ось не хочеться образити хлопця ні тим, ні іншим. І взагалі, якщо чесно, мене вдень Потоцький шаурмою нагодував. Я як удав: заковтнула його  і ще рік переварюватиму.

– Вибрала, – відповідаю Саньку і дуже вчасно, бо над нашим столиком уже як шуліка в'ється офіціант. - Я буду це і це.

Ткнувши пальцем на блюда подешевше, ловлю на собі незадоволений погляд Санька. Чорт забирай… Хотіла ж як краще.

– Літній салат з овочів та морозиво з шоколадом? Насте, ти серйозно зараз?

– Абсолютно. Я люблю свіжі овочі. А без морозива й дня не можу прожити.

Безтурботно посміхаюся і Сашка наче трохи попускає, але як тільки офіціант приймає наше замовлення і відходить від столика, друг робить мені догану. Такі зрозумів, що я хотіла заощадити його гроші.

– Я тебе на вечерю покликав, Насте. Могла б не скромничати.

– Та я не голодна, Сашко. Не заганяйся. Не впевнена, що з морозивом зможу впоратися. Можливо, доведеться його згодувати тобі.

– Якщо тільки з ложечки годуватимеш.

Підморгує Саша, і я посміхаюся, але вже за мить моя посмішка повзе вниз. За кілька метрів за столиком на двох сидить Потоцький. І не один! Судячи з дамочки зі спини, бабусенція ще та. І де тільки-но відкопав цього динозавра? Я такої завивки на голові не пам'ятаю років з двадцять. Таку ще моя мама робила в лихих дев'яностих.

А Данило весь із себе, ну як він уміє. Костюмчик імпортний, стильна сорочка і навіть краватка на шиї. Відчуття, що йому просто життєво необхідно зачарувати цю мадам із мочалкою на голові. Мені одночасно смішно та цікаво. Якщо це нова пасія Потоцького, то можна трошки поглузувати?

Поки Саша ділиться своїми враженнями про останній фотошоп зі штучним інтелектом, я беру в руки мобільний і пишу Потоцькому повідомлення на Вайбер. Знаю, мене він також помітив. Очима стрільнув як із рогатки. Повз, звичайно.

Я: "Дуже пасуєте один одному".

Данило реагує зі швидкістю блискавки. Діставши з внутрішньої кишені піджака телефон, друкує відповідь.

Д: "Це не те, що ти подумала".

Я: "Мої очі не переконати".

Бачу, як Данило закочує очі. Усміхається. Наче щось відчувши, його жінка обертається і дивиться на мене. Очима кліпає, не розуміючи, що відбувається.

Показую жестом "клас". І знову втикаюсь поглядом в екран мобільного.

Знаходжу в Гуглі оголошення "Грумер для собак". Надсилаю посилання Потоцькому. Пишу навздогін текст.

Я: "Думаю, твоїй новій пасії знадобиться. Там ще в середу для пуделів знижка тридцять відсотків".

Прочитавши моє повідомлення, Данило ковтає смішок. Щось захоплено пише у відповідь.

На екрані з'являється білий конвертик. Читаю.

Д: "Насте, зупинись. Я ржу як кінь, а в мене ділова зустріч. Якщо хочеш поспілкуватися, то я можу заїхати до тебе, наприклад, сьогодні, коли ти позбавишся цього татуйованого додіка. Він тобі не личить".

Перечитую текст двічі.

Спалахую рум'янцем.

Це типу натяк, що хлопець у мене так собі? Так, подумаєш, у Сашка немає сталевих м'язів, як у деяких. Він худорлявий, але не татуйований додік, як висловився Потоцький. До речі, чорнильні візерунки на правому біцепсі друга мені дуже подобаються. Нагадують про те, що життя в людини одне і начхати, що про тебе подумають інші. Це його особисте самовираження, він так бачить.

Далі вирішую не міркувати. Але в голову все лізуть і лізуть неприємні думки.

"Він тобі не личить"

Ха! А це не твоя справа, мій одружений друже, чи ким ти там мені вважаєшся?

Я жінка в розквіті сил: хочу, можу, і голова не болить. Якось так.

– Все нормально, Насте? – Запитує Сашко, і я розумію, що в думках я хвилин п'ять була не з ним.

– Так. Все супер, – звично посміхаюся, киваю за спину друга. – Побачила чоловіка подруги. Вирішила його підколоти, мовляв, пасують один одному зі своєю дамочкою.

Сашко обертається та зосереджує погляд на столику, де сидить Потоцький зі своїм "діловим партнером" жіночої статі.

Так нічого і не зрозумівши, Саша каже, що це нібито не моя справа. Мовляв, у кожного особисте життя і таке інше. І я ніби з ним згодна… десь у глибині душі.

Вечеря у ресторані мені не подобається. Поки я колупаю виделкою салат, Саша розповідає про прикольні моменти, які трапляються під час знімання. А Потоцький постійно стріляє у мене очима. Від його поглядів хочеться сховатися під стіл чи краще – втекти нахрен з цього ресторану – все одно побачення ні до біса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍