Ю. Несбе - Поліція

стояли поруч. У школі, а потім і в Поліцейській академії їх викликали один за одним, спочатку Бельмана, а одразу за ним — Бернтсена. У Мікаеля зав’язався роман з Улою, але Трульс, як і раніше, був поруч, тільки на два кроки позаду. Роки минали, і Трульс почав відставати: він не мав природжених здібностей, на відміну від Мікаеля, який легко досягав успіху як у кар’єрі, так і в особистому житті. Зазвичай Трульсом було легко керувати, і усі його дії та вчинки запросто можна було прорахувати: зазвичай він стрибав, тільки-но Мікаель командував: «Ап!» Але іноді в його погляді з’являвся морок, і тоді Трульс перетворювався на людину, якої Мікаель абсолютно не знав. Як тоді із затриманим хлопчиськом, якого Трульс кийком забив до сліпоти. Чи з тим хлопцем із КРИПОСу, який виявився прихильником чоловічої статі й намагався чіплятися до Мікаеля. Це сталося на очах у колег, отож Мікаель мав щось зробити, аби показати, що це — неприпустимо. Тому вони з Трульсом поїхали додому до цього хлопця, заманили його в гараж, і Трульс побив його кийком. Спочатку він контролював себе, але потім на нього накотила лють, темрява заповнила його погляд, і його широко розкриті чорні очі стали схожі на очі глибоко шокованої людини. Мікаелю довелося зупинити його, щоб Трульс не забив хлопця до смерті. Звичайно, друг був йому відданий усією душею. Але в той же час він був абсолютно непередбачуваний, і саме це й турбувало Мікаеля Бельмана. Коли Мікаель розповів йому, що комісія з кадрів вирішила усунути його до з’ясування джерела надходження грошових коштів на його рахунок, Трульс усе повторював: мовляв, це — його особиста справа, знизував плечима, неначе йому було все дно, і, врешті-решт, пішов геть. Немов Трульсові Бернтсену було куди йти, немов у нього було якесь життя, окрім роботи. І Мікаель знову побачив тінь у його очах. Це схоже на те, коли підпалюєш ґніт запалу і бачиш, як вогник втікає до темної шахти, а потім нічого не відбувається. Але ти не знаєш, чому: чи то ґніт довгий, чи то вогник згас, а ти напружено чекаєш, і внутрішній голос говорить, що чим довше ти чекаєш, тим сильніше рвоне динаміт.

Машина під’їхала до чорного входу ратуші. Мікаель вийшов і став підніматися сходами. Казали, що, за задумом архітекторів Арнеберга і Поульсона, що розробили проект ратуші в двадцятих роках, саме тут мав розташовуватися головний вхід, але креслення через безглузду випадковість перевернули знизу догори. І коли в сорокові помилку помітили, будівництво вже майже завершили, тому всі зробили вигляд, що нічого не сталося, і понадіялися, що пасажири кораблів, відряджених до норвезької столиці з боку Осло-фіорда, не здогадаються, що їх зустрічає вхід на кухню ратуші.

Італійські шкіряні підошви м’яко простукали по кам’яній підлозі. Мікаель Бельман підійшов до стійки адміністратора, з-за якої йому сліпуче посміхнулася чергова:

— Доброго дня. На вас уже чекають. Десятий поверх, наліво далі по коридору.

Піднімаючись нагору, Бельман уважно розглядав себе у дзеркалі ліфта. Він подумав, що наразі справи йдуть угору у всіх сферах його життя. Незважаючи на це вбивство. Він поправив шовкову краватку, яку Ула придбала йому в Барселоні. Подвійний «віндзорський» вузол. У старших класах школи він і Трульса навчив зав’язувати краватку. Але простим тонким вузлом. Двері у кінці коридору були причинені. Мікаель увійшов до кімнати.

Кабінет був порожній. Письмовий стіл прибраний, полиці очищені, а на шпалерах, на місці картин, що колись висіли тут, виднілися світлі плями. Вона сиділа на підвіконні. Обличчя її було позначене тією традиційною красою, володарок якої жінки зазвичай називають «гарненькими». Незважаючи на лялькове біляве волосся, прибране в смішні локони, їй бракувало привабливості й чарівності. Вона була високою жінкою атлетичної статури, з широкими плечима й стегнами, з нагоди зустрічі з ним вона увібгалася до вузької шкіряної спідниці. Жінка сиділа, схрестивши ноги. Чоловічі риси її обличчя, виразистий орлиний ніс та пара холодних вовчих блакитних очей у поєднанні із самовпевненим викличним хтивим поглядом ще при першій зустрічі змусили Бельмана зробити ряд швидких висновків. Наприклад, що Ізабель Скоєн — ініціативна пантера, ладна піти на будь-який ризик.

— Замкни двері, — сказала вона.

І він не помилився.

Мікаель зачинив за собою двері і повернув ключ у замку. Підійшов до іншого вікна. Ратуша височіла над скромними чотири- та п’ятиповерховими будинками. На іншій стороні Ратушної площі на високому земляному валу велично розташувалася фортеця Акерсхус, історія якої налічувала вже сімсот років. Її старовинні, пошкоджені у боях гармати дивилися у бік Осло-фіорда, води якого під поривами крижаного вітру, здавалося, збрижили сироти. Сніг припинився, і місто під свинцево-сірим небом купалося в синьому світлі, схожому, на думку Бельмана, на колір шкіри трупа. Слова Ізабель луною відбивалися від стін порожнього кабінету:

— Ну, любий, як тобі цей вид?

— Непогано. Якщо я не помиляюся, кабінет колишнього члена міської ради, що відповідав за соціальну політику, був менший за розміром і розташовувався нижче.

— Я кажу не про той вид, — сказала вона, — а про цей.

Він обернувся і Подивився на неї. Новоспечений член міської ради Осло з питань соціального забезпечення і профілактики різних залежностей розсунула ноги. Трусики валялися на підвіконні поряд із нею. Ізабель неодноразово повторювала, що ніколи не розуміла привабливості чисто поголеного лобка, але, дивлячись на зарості, що розкинулися перед ним, Мікаель подумав, що має бути якийсь третій варіант, і повторив оцінку побаченого: «Непогано».

Вона рішуче опустила ноги на підлогу й наблизилася до нього. Струсила невидиму порошинку з його рукава. Навіть без каблуків вона була б на сантиметр вища за нього, а зараз височіла на цілу голову, що, на його думку, зовсім не сприяло створенню інтимної обстановки. Навпаки, її фізичні розміри і вольове обличчя ніби кидали йому виклик. З нею йому доводилося бути мужнішим, аніж із м’яким і покірним янголятком Улою.

— Я вважаю, буде цілком справедливо, якщо ти оновиш мій кабінет. Без твого… бажання співпрацювати я б не отримала цю посаду.

— І навпаки, — підхопив Мікаель Бельман.

Він удихнув запах її парфумів. Знайомий аромат. Здається, Ула користується точнісінько такими? Ті парфуми від Тома Форда, як же вони називаються? «Чорна орхідея». Йому доводилося возити їх з Парижа і Лондона, бо в Норвегії вони не продавалися. Збіг здавався майже неймовірним.

Її очі засміялися, коли вона помітила подив на його обличчі. Ізабель переплела пальці у нього на потилиці й, регочучи, відхилилася назад.

— Вибач, я просто не могла не піддатися спокусі.

Дідько, звісно ж, після