Кадзуо Ішіґуро - He відпускай мене

мовила Рут. — Я не знаю, але впевнена, що вона боїться. Мені здавалося, вона зарозуміла, але річ у чомусь іншому, тепер я в цьому впевнена. Мадам нас боїться.

Протягом наступних кількох днів ми сперечались на цю тему знову і знову. Більшість із нас із Рут не погоджувались, але це тільки ще дужче додавало їй рішучості у бажанні довести свою правоту. Тож врешті-решт ми склали план, щоб наступного разу, коли Мадам приїде до Гейлшема, перевірити її теорію.

Хоча про візити Мадам ніколи не повідомлялось, завжди було очевидно, що її поява не за горами. Підготовка до її приїзду починалася за кілька тижнів: вихователі просіювали всі наші роботи — малюнки, ескізи, глиняні вироби, наші твори і вірші. Це тривало щонайменше два тижні, і врешті чотири або п’ять витворів з кожного року, від молодших і до старших класів, опинялись у кімнаті для більярду. Кімнату для більярду протягом цього періоду тримали замкненою, але якщо вилізти на нижчу стіну зовнішньої тераси, можна було розгледіти крізь вікна гору предметів, яка ставала дедалі більшою. Коли вихователі починали все акуратно розкладати на столах і мольбертах, перетворюючи приміщення на мініатюрну версію наших Днів обміну, було ясно, що Мадам приїде за день чи Два.

Тієї осені, про яку я зараз розповідаю, нам треба було знати не тільки день, але точний час, коли з’явиться Мадам, адже досить часто вона залишалася всього на одну-дві години. Отож щойно ми помітили, що витвори у більярдній кімнаті вже розкладено, ми вирішили по черзі стояти на варті.

Виконувати це завдання було просто завдяки розташуванню нашої школи. Гейлшем стояв посеред гладкої рівнини, з усіх боків простягались поля. Це означало, що з вікна практично будь-якого класу головного корпусу — і навіть з павільйону — відкривався чудовий вид на довгу вузьку дорогу, яка пролягала полями і провадила до головного в’їзду. Сам в’їзд був розташований ще на певній відстані, тож транспортний засіб мусив проїхати всипаною гравієм доріжкою, повз кущі і клумби, перш ніж нарешті дістатися двору перед головним корпусом. Іноді могли минати цілі дні, протягом яких ми не бачили на вузькій дорозі жодної машини, а якщо й бачили, то це були зазвичай вантажівки або фургони, що привозили провізію, садівників чи робітників. Автомобіль був рідкістю, і часом, коли котрийсь з’являвся вдалині, це спричиняло бедлам просто посеред уроку.

Того дня, коли десь далеко в полі помітили наближення машини Мадам, було вітряно й сонячно. На небі зібралось кілька штормових хмар. Ми були у класі № 9 — на першому поверсі з передньої частини корпусу — і коли поповзло перешіптування, бідний містер Френк, який намагався навчити нас правопису, ніяк не міг збагнути, чому це ми раптом так занепокоїлись.

План, який ми придумали, щоб перевірити теорію Рут, був дуже простий: ми (участь брало шестеро дівчат) заляжемо десь в очікуванні Мадам, а тоді несподівано її оточимо. Ми поводитимемось дуже цивілізовано, просто будемо йти поруч, але якщо правильно все розрахуємо і захопимо її не в супроводі вихователів, то побачимо — наполягала Рут, — що вона таки справді нас боїться.

Найбільше ми хвилювались, що просто не матимемо нагоди все це проробити, поки вона в Гейлшемі. Але коли урок містера Френка підійшов до завершення, ми побачили, як Мадам паркує свій автомобіль внизу, у самому дворі. Ми квапливо провели нараду на сходовому майданчику, а тоді рушили слідом за однокласниками додолу і загаялись на порозі головного входу. Ми бачили звідти залитий сонцем двір, посеред якого Мадам досі сиділа за кермом, порпаючись у своєму портфелі. Врешті-решт вона вийшла з машини і пішла в напрямку до нас, одягнута у звичний сірий костюм, щільно притискаючи до себе портфель обома руками. Рут подала сигнал, і ми поволі потяглися в її бік, поводячись, як сновиди. Щойно вона завмерла мов укопана, як кожна з нас пробурмотіла: «Вибачте, міс», — і ми розійшлися в різні боки.

Ніколи не забуду тієї дивної зміни, яка відбулася із нами наступної миті. До цього часу вся ця історія з Мадам була якщо не жартом, то просто особистою справою, яку ми хотіли між собою вирішити. Ми не надто думали над тим, як сама Мадам або будь-хто інший на це погляне. Я маю на увазі, що до тієї миті всю цю пригоду ми сприймали легковажно, з елементом виклику. І Мадам не зробила нічого такого, чого б ми від неї не очікували: вона завмерла і зачекала, щоб ми її оминули. Вона не заверещала і навіть не зойкнула. Але ми були надто чуйно налаштовані на те, щоб відчути її реакцію — і цим, мабуть, пояснюється ефект, який ми пережили. Коли вона зупинилась, я зиркнула на її обличчя — не сумніваюсь, що так зробили й інші. Тож я і досі бачу те пересмикування, яке вона намагалась притлумити, нажаханість перед нашими випадковими дотиками. І хоча ми йшли далі, але кожна з нас це відчула — так, ніби з яскравого сонця ми ввійшли у прохолодну тінь. Рут була права: Мадам справді нас боялась. Але боялася нас вона так само, як дехто боїться павуків. До цього ми готові не були. Нам ніколи не доводилось думати, як ми будемо почуватись, якщо хтось бачитиме нас у такий спосіб — як павуків.

На ту мить, коли ми перетнули двір і опинились біля газону, ми були вже зовсім інші, ніж ті дівчата, які схвильовано чекали, поки Мадам вийде з машини. Ханна, здавалось, от-от вибухне плачем. Навіть Рут видавалась приголомшеною. Тоді одна з нас — здається, Лора — сказала:

— Якщо ми їй не подобаємось, навіщо їй наші роботи? Чому вона просто не відчепиться? Хто просить її приїжджати?

Ніхто їй не відповів. Ми продовжували йти в напрямку до павільйону, більше не обговорюючи, що сталось.

Міркуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були в тому віці, коли про себе самих вже дещо знали — про те, хто ми такі, чим відрізняємось від вихователів, від людей із зовнішнього світу, — але не усвідомлювали поки, що це означає. Не сумніваюсь, що і ви в дитинстві пережили щось подібне. Щось схоже якщо не в деталях, то внутрішньо, у почуттях. Тому що насправді байдуже, як ретельно вихователі намагаються вас підготувати: всі ці розмови, відео, обговорення, застереження — ніщо не дає справжнього розуміння. Не тоді, коли вам вісім років, коли ви всі разом у такому місці, як Гейлшем; коли ви маєте таких вихователів, яких мали ми; коли