Лариса Підгірна - Червона Офелія

— Чудове видання, — погодилася Біличенко. — Вибачте, Костю, але навіть якби ви й просили, я не могла б цю книгу дати вам. Її мені залишив до часу на зберігання один мій шанувальник, військовий. Олексій Трегуб. Казав, що та книга — його спадок від прабабусі, котра грала у приватному театрі якогось місцевого графа. Мархоцького, здається.

— О, то був вельми знаний граф, — проказав Марко, не випускаючи з рук книгу. — Бачите, Олесю Дмитрівно, цей екслібрис? Книга була видрукована в його приватній друкарні. Сам він мешкав у своїй власній Миньківецькій державі, де скасував кріпацтво років за шістдесят до відміни його російським царем. Мав свій театр, як вам уже відомо, друкарню, пожежну службу…

Навіть власні гроші — «миньки». Як забажаєте, то якось розповім вам більше, при нагоді.

— Нічого собі… — подивувалася Біличенко. — Мені нічого про вашого Мархоцького раніше не було відомо… А ця книга, до слова, з’явилася у мене вельми вчасно, бо наш керівник, Крамовський, загорівся раптом поставити уривки з «Гамлета» польською. Ми геть усі робили з неї переписи своїх ролей. Тож оберіть собі, — звернулася Біличенко до Костя, — якусь іншу книгу на заміну цієї, мій друже. Будь-яку іншу.

— Та мені й Гомера з «Государем» вистачить, — махнув рукою Чорницький. — Я й не збирався її брати. Шекспіра я прочитаю тоді, коли навчуся читати його в оригіналі, англійською…

Марко не пам’ятав, що сказав на прощання актрисі. Був наче уві сні. А коли торкнувся її руки, відчув, що конче має бути на тому спектаклі в неділю. От просто кров з носа! Бачити її. А після — торкатися, тримати за руку. Знову і знову.

Вже за дверима, вийшовши із під’їзду, Швед наче скинув із себе невидимі чари Олесі Біличенко.

— Уффф…. Ще такого мені не було! — проказав тихо до Чорницького. — Аж у вухах пінькає…

— Мені вже не пінькає. Звик, — відповів той. — Читання — найкращий спосіб не підпадати під жіночі чари й тримати ситуацію в контролі.

— Вона просто неймовірна, Костю! Вона красуня!

— Я й не сперечаюся, — Чорницький погладив долонею перев’язані зеленою стрічкою книги. — Але й гадки не мав, що ти такий емоційний та запальний.

Марко вдихнув на повні груди повітря.

— Знаєш, друже, я й сам-себе останнім часом не впізнаю. Мені знову сняться оті сни, як після брусилівської м’ясорубки. Пам’ятаєш, як я зривався в казармі, в Одесі? Сьогодні вранці на нашу Маруньку накинувся, з дуру, мовляв, давай я тебе поцілую, по-справжньому…

І знаєш… Здається, я хочу побачити її знову!

— Маруньку? — перепитав Кость, наче не второпавши, про кого Марко веде мову. — Твою доморобітницю?

— Та ні, Олесю! Я знову хотів би її побачити.

— Вітаю, Шведе, у товаристві прихильників актриси Біличенко! — насмішкувато промовив Чорницький.

— Дурний ти, Костю, як Беркові штани навиворіт! — відказав Марко. — Нічого не розумієш!

— Що ж тут розуміти, мудрагелю! Ти закохався… А у вухах пінькає, бо жінки давно не бачив так близенько… Марунька твоя не рахується.

Марко скривився.

— У тебе завжди одне й теж! Усе зводиться до жінок.

— Ну-ну, подивлюся, до чого в тебе зведеться… — зареготав Чорницький. — Тільки вважай, ти такий у Кам’янці не один. У тому й то секрет — бути біля неї поряд, але не підпадати під її чари, як решта. Не перетворюватися на раба біля її ніг.

Марко зупинився на якусь мить, змушуючи зупинитися і Костя. Потягнув донизу козирок його каскетки.

— І що з того? Що з того, що ти сидиш біля неї в якихось двох кроках і не насмілюєшся виявити почуття, ховаючись за палітурками книжок?

— Відчуваю себе всемогутнім, Марку! — відповів той.

* * *

Ледь наблизившись до будинку, Марко зрозумів: до ліжка він сьогодні ще не скоро втрапить. У вітальні горіло світло, попиваючи чай та неспішно розмовляючи з батьком, сидів ад’ютант Бориса Снігіріва, поручник Зіновій Корневич. Навколо, пораючись, дзигою крутилася Марунька.

— То ти тепер справді на уряд Петлюри працюєш? Чому не сказав? — замість привітання кинув Маркові.

— А що б то змінило, тату? — Марко стомлено потер обличчя руками. — Та й учора я сказав усе, що мав сказати.

Батько роздратовано встав.

— Можна мати повагу хоча б до матері, Марку, як не до мене…А то ми в повному невіданні. Приходить людина, чекає на тебе!

— Головнокомандувач у місті, — перебив Корневич, звертаючись до Марка. — Викликає вас до себе. Звольте піти зі мною. Просто зараз.

Марко кивнув, відчуваючи недобре.

— Чому такий поспіх? Що трапилося? — запитав у поручника вже на вулиці.

— Біда… Викрали кліше для друку грошей. В акурат перед приїздом головнокомандувача.

— Ну от! — проказав Марко недобре, гризучи губи. — От тобі й Шекспір! «Обернуті в скарби твої провини!»

— А навіщо більшовицьким агентам те кліше? Просто нашкодити, чи думають завалити нас 250-гривневими купюрами? — поцікавився Марко.

— Гадаю, перше — відповів Корневич. — Спробуйте виготовити в такій ситуації, як зараз, нове кліше… — відповів Корневич. — Оте, що викрали, дісталося нам ще від Скоропадського. З Києва доправляли. Іншого не маємо. Станок допотопний, хоч і «Краузе», золотої фарби для друку — теж катма, ледве насіння льняного для олії нашкребли по селах зо п’ятнадцять кілограм… А на цей номінал усі ми мали велике сподівання. Самі ж розумієте, Марку, гроші надруковані за кордоном ще доставити сюди потрібно. І не за безкоштовно. Огієнку вже доводилося на друкарській машинці білети малювати… Тому… навіть не знаю, що то воно буде, якщо не знайдемо те чортове кліше. Але я вам цього не казав, — додав Корневич. — Будьте ласкаві, зробите вигляд, що почули про то вперше! — він запалив папіросу і глибоко затягнувся. — Авто чекає біля церкви. Поспішаймо!

* * *

З Петлюрою він зустрічався не так давно у Проскурові, де, власне, його й ознайомили з місією. Та до цього дня вона мала якийсь дуже уявний сенс. Вочевидь, тільки тепер усе по-справжньому почнеться.

Минули освітлений ліхтарями університет. Проїхали на тихий провулок, до колишнього маєтку поміщиці Осавулової. Корневич усю дорогу мовчав, наче води у рот набрав. Мабуть, перестраховувався, аби знову не ляпнути зайвого. Хто знає, що це за птах — Марко Швед!

Резиденція Петлюри — розкішний одноповерховий маєток, ховалася у затінку велетенських кленів та пишних лип. Кращого місця для зручного перебування ставки головнокомандувача у Кам’янці годі було й шукати. Проминувши варту, в’їхали мощеною доріжкою у двір. Марко вийшов з автомобіля, вдихнув нічне повітря: пахло липовим цвітом, квітами, зеленню та димком від багаття. У садку не змовкали ні на мить цвіркуни. Підняв голову і впіймав себе на думці, що давно не