Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Соломія піднялася. «А взагалі, на когось з тих, кого знаємо, думати треба?» Й промимрила, ніби собі — «може, що й треба. Аби розв'язати ситуєвину».

Заєць мало не зрадів. «Тоді давай так, ніби розглядаємо шахову партію. Або розв'язуємо алгебраїчну задачу?»

Лобода у шахи не грала. Алгебру ненавиділа з дитинства. Проте…

— В умовах дано: занадто багато кінчиків від убивства на березі веде до цієї хати і до нашого товариства. Занадто, аби скинути це з рахунку і твердо вірити, що стосунок до справи може мати виключно стороння людина. Питання — який стосунок маємо умовні «ми»? До вбивства або лише до персони невідомої жертви?

Соломія здригнулася, проте, тільки тому, що надвечір похолоднішало.

— Холодно… Я про те, щоб розглядати задачу холодно, відсторонено. От, скажімо, ти, Зайцю. Поклав око на ефектну таємничу Ліну. Просік, що вона бігала на берег, носила настоянку якомусь своєму кавалерові. Ну, і…

— Ага, а м'ясну сокирку я привіз із собою, і тримаю її зараз під подушкою на своєму ложі на веранді…

— Щодо саме сокирки — капітан сказав, що це лише припущення.

— Я не поклав око на Ліну. Вона й нещасною видається, й одночасно — анакондою, яка усе шипить.

— До речі, анаконди шиплять? Але добре, Бог з тобою. Давай далі. Ігор, який страшенно не хотів йти на берег, аж зле йому зробилося. Той сусідський фермер, він все клеїться до нас, а, правда, ж невідомо, якою людина могла повернутися з війни. Та ж сама Ліна — вона то підкреслено признається до біллівського пакета й дурної чаклунської книжки, то навпаки, багато про що мовчить…

А таки — й справді похолоднішало. Соломії страшенно закортіло уже залізти під ту класну раритетну ковдру. І припинити розмову. Добре, наразі — перевести тему у більш безпечне річище (так, українською буде — «річище», не «русло», у тому літредакторка впевнена).

Вона кинула: «я казала, що знайшла в смітнику в неділю ввечері?»

Розділ 10

«Жівітє здесь і сейчас. Восстаньте із праха, разбейте окови мірових релігій, прєпятствующіх вашему предназначению».

(рядок на зіжмаканій книжковій сторінці, яку Лобода знайшла у смітнику).

На березі Росі, в той останній у невдалих канікулах більш-менш пристойний день — сусід, перетнувши річку, присів біля компанії.

Його поява спричинила шум поміж дітлахів. Дарка теревенила за якихось міні-пігів, підкреслено вимовляючи нові слова. Соломія, тим часом, дивилася на золотого безбатченка, як називала поза дитячі очі цього малюка Лесечка. На Богдана.

Аутист? Всяке буває. Проте, тягнеться до сторонньої особи. Що там пишуть про аутистів? Вони, живучи в своєму замкненому світі, просто повторюють слова, які чують? Не дурні, не ідіоти, проте, саме так, уникають спілкування, повторюючи звернені до них слова, своїх слів не потребують додавати.

Слово «принц» Богданчик сказав першим, від себе.

Було так. Оскільки цей долач річки, Віталій, присів біля гурту сушитися, Лесечка попросила — мовляв, ти на краю, придивися, аби мєлкіє не сповзали до води.

Мужик посміхнувся, й, витягнувшись на животі, сказав малим щось на зразок: тепер я страшний крокодил, стережу річку, й нікого не пущу.

Дарина придивилася й розважила — «ні, дядя Вітася, ти не крокодил…»

— Ти — принц!

Так, з розкотистим «р», вигукнув Богдан.

Віталій не знітився, підхопив малого під руки, той осідлав його шию, й почалися гопанки. Соломія крадькома кинула оком на Ліну. Богданова мама не протестувала. Проте напружилася й уважно дивилася на сина та здорованя, який примусив Богдасика розсміятися.

А Дарка повідомила всім, що принца намальовано в книжці, всі спочатку думають, що він пастух, а насправді…

— А насправді — за пастушка, за козячого принца нині не я, а друг Ден. На осінь домовляюся, складе екстерном за дев’ятий клас, і в сільськогосподарський коледж, часу в нього тоді буде мало, та на осінь у нашого козовства буде сіно.

— Вітасю, чому ти на хлопця все кажеш — «друг»? — запитала Лесечка.

— Він звик, у батальйоні звертання — «друже». Друже Кіт, друже Крук, друже Ден.

— У батальйоні? І батьки його туди відпустили?

— Батьки Данили… — Віталій озирнувся на малечу, — вони… Словом, залишилися в Пісках на своєму подвір’ї. Тато під снарядом, і мама теж, через три місяці по ньому. Ну, й тоді звідти не було як винести, ми прямо там хреста поставили, а Ден від обстрілів у підвалі сидів, біля квашеної капусти. Знаєте, ми тут, вдома, капусти ніколи квасити не будемо…

Дарка уважно прислухалася до невеселої розповіді, та сусіда, озирнувшись на неї, почав весело плести, як до бійців прибивалися пси і коти, покинуті господарями, як їх називали і що вони виробляли між собою.

— І, чуєш, кізко, з’явилися в нас три папуги. Двох маленьких зелених назвали — Укроп і Укропчик, а різнокольорового хулігана — Сепар. Ти до нього — «сепар!», і він тобі — «сепарр!»

— Па-пу-га — тут? — Богдасик запитав з недовірливою радістю.

— Нє, ми їх у Днєпр в госпіталь… Хай там живуть, поранених розважають. А зрештою — можна тут тобі папужку прикупити, ти як?

— У нашій клітці нема місця на папугу, — нарешті обізвалася Ліна.

А Дарка запитала, чи «оттудова» привезено не лише Денчика, але й пігів-пігів?

Звичайно ж, що ні. Декоративних міні-свинок, що їх ще називають в’єтнамськими, новоспечений фермер купив у заводчика. Народ вислухав те, що Соломія іронічно (звичайно ж подумки) охрестила одою на честь свиноти. І такі вони, і сякі. «Не пахнуть, ну, не смердять» — хвалився Віталій. Роблять свої справи у певному кутку, можна і в ящику, «як непаршиві коти, не як свині». Стають на задні ноги, щоб випросити гостинця. Обожнюють кабачки. (Лесечка відразу ж додала: «бери в нас, як дозріють, мамі завжди забагато»).

Віталій сказав, що на таких свинок є попит, хоч у Черкасах, хоч у Києві, купують, аби тримати як незвичну домашню тваринку, в квартирі, уявіть, вигулюють бульваром, іншим на заздрість.

— А на м’ясо? — поцікавився Онищук.

— В принципі, так. Якщо куплять у мене великий приплод, коли такий буде, то хто собі як хоче, але я ж їх різати не буду.

І тут Заєць повільно запитав: «Ви не здатні вбивати?»

— Я не вегетаріанець. І… Те, про що ви, як пишуть у жіночих журналах, хотіли б довідатися, але стидаєтеся запитати… Бувало по-всякому. Але я снайпер, не різник.

Ненайкраща нота у розмові. Проте розмова тоді не перервалася. Іще обговорювали козячий сир, котрий Віталій збирався варити.