Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

за Сонею, ляжуть у братську могилу, і не залишиться нікого, хто провів би їх в останню, страшну дорогу.

Розмови про Соню не припинялися усю весну. Ніхто не вірив, що вона випадково потрапила під колеса потяга. Через деякий час близька подруга Соні розповіла нам правду про її загибель. Соня познайомилась із польським гімназистом, почала з ним потайки зустрічатись. Це тривало декілька місяців. Вона завагітніла. Хлопець почав її уникати. Соні було шістнадцять років – ані життєвого досвіду, ані друзів, які могли б допомогти у такій ситуації. Батьки її, глибоко релігійні люди, не вибачили б їй зв’язку з інородцем і ганьби, на яку вона їх прирекла. Зневірившись знайти вихід, Соня кинулася під потяг.

Більшість дівчат у класі засуджували її за зв’язок з поляком і за легковажність. Ми жили дуже замкненою спільнотою. Зустрічатися з інородцями нам забороняли закони релігії. Та й польський уряд насаджував серед людей антисемітизм, який сприяв нашій ізоляції. Ми були виховані в суворості, і позашлюбний інтимний зв’язок засуджувався.

Серед моїх подруг була Пупа Такса, вродлива чорноволоса дівчина з великими мигдалевидними очима. Пупа перша в класі почала укладати волосся валиком. Мода ця прийшла до нас після перегляду якогось американського фільму, героїня якого носила таку зачіску. Половина класу зачісувались «під Діну Дурбін», інша половина – «під валик». Кіно для нас було не просто розвагою, воно було вікном у світ. Пупа була дівчиною зніженою, розпещеною батьками. Будь-яке її бажання виконувалось. Її батьки були заможними людьми, і майбутнє Пупи видавалось безтурботним. Не склалося. Коли німці почали наступати, Пупа не наважилась піти з міста, і її розстріляли разом з батьками.

Я дуже поважала мою співученицю Хаюню Гамберг. Це була тиха, негарна, дуже спокійна і розумна дівчина з інтелігентної родини. Мешкали вони в мезоніні в провулку біля пошти. Батько Хаюні був комівояжером. Мати схожа на дочку, але з довгим, пишним волоссям, яке вона вдома носила розпущеним, що її дуже прикрашало. Батьки Хаюні були інтелігентними людьми. Я часто заставала її маму за читанням. Вона давала мені читати книжки, обговорювали їх зі мною. У їхній маленькій квартирці завжди панувала атмосфера спокою та привітності.

Хаюня в класі трималась осторонь, ні з ким особливо не товаришувала, ні в яких спільних витівках не брала участі. Шкільні дівчачі плітки і розборки її не цікавили. Вечорами, коли усі гімназисти виходили гуляти на головну вулицю, вона залишалась вдома.

Я не знаю, коли вона загинула, – у листопаді 41-го чи влітку 42-го, але живими ні вона, ні її батьки не залишились.

Загинула і моя подруга Іна Ханіс, тиха, скромна дівчина. Відсутність здібностей до навчання вона компенсувала старанною працею, не дозволяючи собі зайвий раз вийти погуляти. Це була велика трудівниця, вчителі її поважали за старанність і були до неї більш поблажливі, ніж до інших. Її батьки були літніми небагатими людьми, і Іна готувалась здобувати успіх в житті сама, своєю працею. Усе даремно. Автоматні черги німців перекреслили і це життя.

* * *

Мій вступ до гімназії був в очах моїх батьків найбільшим досягненням. Обидвоє вони практично були ледь писемними людьми. Вміли читати і писати на ідиш. Батько писав російською з купою помилок. У мене збереглась фотографія з його надписом на звороті. Слово «еще» батько написав «исчо». Почерк у нього був невироблений, відчувалося, що перо рідко бувало у нього в руках. Батьки інших учнів були не набагато більш писемними, ніж мої. Старше покоління, за дуже рідкими винятками, світських шкіл не закінчувало. Мало хто міг контролювати, як їхні діти готують домашнє завдання. Раз на три місяці класний керівник збирав батьків, щоб повідомити їх про успішність дітей. Батьки були зацікавлені в тому, щоб їхні діти отримали хороші знання. Усі, у тому числі учні, до навчання ставились серйозно.

* * *

Вчителі у гімназії «Тарбут» у більшості вирізнялись високою кваліфікацією і були дуже вимогливими, не потурали нікому.

З любов’ю та вдячністю згадую вчителя математики Самуїла Іоновича Штіфа. Його називали «вічним студентом», оскільки він не мав закінченої вищої освіти, але математику знав і вмів на своїх уроках захопити учнів. Коли я вступила до гімназії, він вже був немолодою людиною з шевелюрою кучерявого темного волосся і сивіючою борідкою клинцем. Через цю борідку гімназисти називали його «козою». Ступав він м’яко і легко, міг опинитись раптом у найбільш несподіваному місці. Гімназисти його побоювалися. На його уроках було тихо, клас напружено працював. Він був різкий, але добрий і справедливий. Не пам’ятаю, щоб він когось образив даремно.

Якщо уявити колектив учителів гімназії як парламент, то директор Райз займав у ньому крайню лаву справа, а Штіф – крайню зліва. Він дбав про учнів з малозабезпечених сімей, розподіляв між ними приватні уроки. Багатьох учнів я мала завдяки йому.

Штіф з родиною встиг евакуюватися і залишився живий. Після війни він розшукував своїх учнів по всьому світу. Листувався з ними, хоча в ті роки в СРСР листуватися із закордоном було небезпечно. Його вже немає серед живих. Він похований у Рівному на кладовищі, яке раніше вважалося католицьким. Сотні років євреї мешкали в Рівному, але жодне єврейське кладовище у місті не збереглося.

Не менше, ніж Штіфа, ми поважали нашого вчителя історії Круліка. Це був горбань, невисокого зросту, з великими карими променистими очима. На його уроках була така тиша, що муха пролетить – почуєш. Він ніколи не робив учням зауважень стосовно їх поведінки, йому варто було лише подивитись на порушника, щоб у класі відновився порядок.

Історію він викладав так, що ми вживалися в попередні епохи. Переказ учнем сухих фактів та дат його не задовольняв. Він навчив нас співпричетного ставлення до історії. Ми «жили» в Афінах, «воювали» у пунічних війнах, ненавиділи хрестоносців і відчайдушно сперечалися, був Наполеон позитивним чи негативним героєм.

Крулік не любив Стародавній Рим. У його викладенні римляни з їхніми сталевими легіонами, які завоювали увесь сучасний їм світ, нагадували фашистів. Це вони, стародавні римляни, вигадали фарисейський лозунг «Хочеш миру – готуйся до війни», при постійно відкритих дверях храму бога Марса. Двері ці зачинялися лише в дні миру. «Розділяй і володарюй» – їхня стратегія.

У гімназії я вважала, що середні віки, темні, забобонні, жорстокі, з їхніми лицарями-розбійниками, безперервними війнами, брудом, чумою – найбільш огидний та жорстокий час в історії людства. Яка наївність! Наше ХХ століття за жорстокістю побило усі рекорди. Майбутні історики